Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

«Я не знаю, як це буде взаємодіяти з коагулянтним пластирем від PMU», — попереджає його Офелія, намагаючись наклеїти латку, не прикріплюючи одну до іншої.

«Поки він не пропускає повітря й не витікає кров», — каже Ітан із напруженим виразом обличчя. Йому потрібне знеболювальне. Ні, йому потрібна операція в справжньому медичному закладі з допомогою кваліфікованого ШІ. Ох і не бути тут.

Поки вони надягають шоломи і перевіряють латку, шторм посилюється. Знову.

Довбана планета.

Слабке завивання в голові Офелії, наразі заглушене її свідомістю від стимулятора, стає голоснішим, коли вони виходять на вулицю, спотикаючись на лінії до посадкового модуля.

Ларк, ти нам потрібна. Пташечко, ти йдеш не тим шляхом.

Виснаження і страх зводять її опір нанівець.

Потрібні зусилля, щоб відкинути це, не відчувати. Ітан нічого не каже, але вона підозрює, що він чує або відчуває щось подібне. Можливо, ні. Можливо, він просто зосереджується на тому, щоб залишатися у вертикальному положенні.

Вони обидва на лінії посадкового модуля, але з протилежних боків, щоб він міг хапатися рукою з неушкодженого боку. Він стоїть перед Офелією, щоб вона могла стежити за ним. Її рука час від часу натикається на його руку на шнурі, коли вони рухаються, що невиразно заспокоює її.

Їхня подорож, здається, триває вічно, крок за кроком, нахиляючись вперед, щоб просуватися проти вітру. Вірячи в те, що їхня хватка за лінію веде їх у правильному напрямку, коли більше немає чим вимірювати відстань чи місцезнаходження.

Коли Ітан раптово зупиняється, Офелії потрібен час, щоб помітити це. Вона робить ще один-два кроки далі, її шолом стикається з розгорнутим шасі, яке повністю зливається з темною білизною навколо них.

“Чому так довго?” — запитує Суреш, щойно вони дістаються до нього, пройшовши крізь майже порожній вантажний відсік. Все ще в костюмі та шоломі, він уже прив’язаний на своєму сидінні в пасажирській зоні. «Я міг відростити цілу руку за стільки часу».

«Заткнись, Суреше», — каже Офелія, важко дихаючи, нахиляючись у поясі, щоб перевести подих. Похмурий і сірий Ітан, хитаючись, проходить повз неї, прямуючи до трапу до місця пілота.

«Почекайте, а де Кейт?» Суреш озирається.

Ми повинні просто залишити її. Ми повинні просто піти! Інстинкт виживання кричить на Офелію. Яка користь від того, щоб ризикувати більше, коли ми навіть не знаємо, чи вдасться нам повернутися до такого стану?

Ви могли б закінчити. Просто залишайся тут.

Зітхнувши, Офелія випростується. “Я повертаюсь.” У вантажному відсіку посадкового модуля вони з Ітаном пройшли повз антигравітаційні сани, якими вони з Кейт перевозили Суреша.

«Небезпечно повертатися самій», — тихо каже Ітан, тримаючи руку на сходинці.

Офелія киває. Це так. Але піти з нею більше нікому. І якою б вона не була виснаженою та якою б ризикованою не була ця спроба, Офелія знає, що не може залишити Кейт, не спробувавши. Не тому, що вона боїться, що Кейт переслідуватиме її, у прямому чи переносному сенсі, чи тому, що вона намагається компенсувати свого батька, а… тому що Офелія не хоче бути такою.

Прокляття.

І, мабуть, найбільшою мірою їхнього зростання як особистостей і як команди — або просто вказуючи на те, наскільки він страждає — Ітан не напружується, щоб сперечатися. Хоча це, напевне, вбиває його.

Він схиляє голову назад до Офелії, злегка киваючи. Визнання не ідеального стану речей. «Ми почекаємо».

Якщо Офелії не буде надто довго, це не матиме значення. Для будь-якого з них. Вона підозрює, що він теж це знає.

Повернення до місця проживання ще гірше.

Тому що Офелія тягне за собою антигравітійні сани, а вітер весь час намагається перетворити їх на вітрило. Тому що вона одна. Тому що вона не знає, що на неї чекає, і грудка страху в її животі збільшується щоразу, коли вона думає про це.

Тому що для того, щоб ігнорувати вежі, доводиться робити все більше й більше зусиль, і вона налякана так, як не була з одинадцяти років.

Саме тоді її рука на мотузці нарешті стикається з вузлом на кінці та металевим кільцем на дверному отворі шлюзу.

«Я тут», — каже вона Ітану у приватному каналі. Або намагається це зробити.

Його відповідь, розбиті та спотворені склади, змішані зі статикою, говорить їй те, що вона вже підозрювала. Шторм занадто сильний, і вони занадто далеко один від одного, щоб зв’язок міг працювати.

Вона дуже самотня.

Не з нами. Ви ніколи не самотні з нами.

Тепер вони звучать менше як її батько, а більше як хор шепоту в її голові. Вона не може сказати, краще це чи гірше. Вона майже очікує, що він з’явиться знову, з’явиться поруч із нею тепер, коли вона знову опинилася ближче до веж. Але він цього не робить. Однак замість того, щоб принести відчуття полегшення, це лише посилює відчуття негативного очікування.

Вона відпускає шнур і намацує шлях до командної панелі шлюзу.

Їй потрібні дві спроби, щоб ввести код дверей. Коли двері нарешті відчиняються, з повітрям, що стає білим і покритим інеєм на її обличчі, вони відкривають шматок темряви всередині замість непривітного клінічного освітлення над головою.

Нахмурившись, вона відсуває двері ще далі, отримуючи підтвердження того, що бачить.

У шлюзі непроглядно темно. Навіть аварійне освітлення вимкнене. Це має означати, що електроенергія відключена. Як і в перший раз.

Від спогадів, які викликає темрява, по ній пробігає тремтіння.

Несправність генератора? Чи, може, це якийсь запобіжний механізм після того, як вона раніше пробила дірку в стіні?

Тягнучи санки за собою, Офелія обережно заходить всередину, і світло її шолома вловлює внутрішні двері повітряного шлюзу, вхід до центрального вузла. Двері відкриті. Як роззявлений рот, що чекає, коли його нагодують.

Страх спалахує в ній, глибоко встромляючись у ніжну плоть. Вони з Ітаном не виходили з цих дверей так.

Кейт. Це повинна бути вона. Вона залишила будинок, щоб попрямувати до веж? Або вона все ще тут?

Офелія зачиняє за собою зовнішні двері шлюзу.

“Кейт?” — вигукує вона по загальному каналу. “Ти тут? Це доктор Брей». Якщо нічого іншого, то згадка прізвища Офелії може викликати реакцію Кейт, і так, можливо, вона трохи покладається на вроджений авторитет як свого прізвища, так і титулу, щоб утримати Кейт від негайного нападу.

Пістолет. Ти забула пістолет. Офелія стискає очі. Вона забрала його у Кейт, але потім просто залишила на підлозі в коридорі.

Канал зв’язку тріщить від шуму, але відповіді немає.

Розплющивши очі, Офелія відпускає сани всередині, переступає через поріг