Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Але як її знайти. 

Родосвіт подивився на мене виразно, і серце трохи сполошилося:

- Я сподівався ти зміг би її побачити. 

Я передбачав це. І кивнув братові, мовляв, я спробую. З усіх своїх тренувань я виніс одне. Щоб побачити хоча б щось треба або конче налякатися, або розізлитися. Але бувало й так що обидві опції не спрацьовували. 

Ми до сьомих віників тинялися біля тих гір, і все марно. Жодного натяку не те що на прохід, але хоча б на якусь стежку, що вивела б нас до нього. Зір мій теж давав горобцям дулі, я вирішив що то, мабуть, через холод.

Повітря дійсно стало жорсткішим і безжальнішим. Починалася чергова завія і ми врешті-решт вирішили повернутися до гарячих ключів, аби перечекати бурю там, ближче до тепла. 

Ми вже поверталися назад, коли почули позаду дивний гул. Брат зробив мені знак зійти зі стежки і відійти у бік. Я так і зробив. Сховався за широчезним дубом, а Родосвіт ліг на землю біля кущів і дивився у бік, звідки доносився той гул. А потім відчув, як на потилиці волосся стало дибки. Погляд сам собою обернувся назад і наче проти волі я побачив їх. Крізь товстезний стовбур дуба, крізь заметіль, крізь відстань, крізь сутінки вмираючого зимового дня.

- Хітніки, - вихопилося у мене. - А на чолі загін Едасу. 

Брат кинув на мене швидкий погляд, який міг значити тільки одне - не шуми - і повернувся до спостереження. Але за мить Родосвіт також їх побачив і відповз до мене. 

- Кепські справи. Якщо нас почують, то ми вже не збіжимо.

- Що робитимемо?

- Я думаю, тихо. 

Мене вистачило ненадовго. Я бачив як наближалися ті малі чорти до нас. Один хітнік то нічого, можна впоратися і голими руками. Малі створіння з печеристо-чорною шкірою досягали мені до пояса. Їх жовто-червоні, наче золоті монети, очі блищали від цікавості. Кожний рух, кожен жест видавав в них негідників і розбишак. Якщо розказати такому цікаву історію, то він міг тебе відпустити. Але ж тут їх було аж занадто багато, на всіх ніяких казочок не вистачить. До того ж, з ними були Едасу… 

- Більше тисячі, - прикинув Родосвіт. - Нам з ними не впоратися. Якщо побіжимо, нас помітять. Але вони і так нас помітять по запаху. Коли наблизяться.

А за мить він хлопнув себе рукавицею по обличчю.

- Що? Що таке?!

- Вони прийшли звідти, куди нам потрібно попасти! 

- З гмурської стежки?

- Так! Сам поміркуй, тут самісінькі гори. А хітніки не вміють ані літати, ані виносити низькі температури як ото на верхівці гори. Я вже не кажу про ельфів. Тож що?

- Вони пройшли низом..але як…

- Нам просто треба щоб вони пройшли повз і ми по їх слідам вийдемо де потрібно. А далі ти побачиш вхід і все. Тільки б де нам сховатися на цей час…

Брат роззирався на всі боки, а мене осяйнуло:

- Знаєш, гадаю в мене теж є ідея.

Стоячи по горло у гарячій воді джерела, я з сумнівом подивився на брата. Він щось майстрив з тростника, що ріс поодинично то тут, то там біля джерел. Нарешті простягнув мені одну таку тростинку, довгеньку, але полу всередині, і сказав:

- Дихатимеш за допомогою цього, через рот. Носа затисни рукою. І не висовуй своєї голови з-під води поки я тебе сам звідти не витягну. Зрозумів?

Я кивнув і озирнувся. Хітніки були на підході. Але в гарячій, смердючій воді їм було нас нізащо не почуяти. Я занирнув з головою у гарячу, смердючу воду і принишк.

Скільки я провів під водою не відаю, очі розплющити так і не вдалося - їх одразу почало різати від тієї гарячої води. Я волів побачити крізь воду - подивитися, чи хітніки вже пішли. Але чи то це моє вміння не працювало під водою, чи через заплющені очі, чи я просто не міг як слід сконцентруватися на чомусь крім дихання крізь соломинку - мені не вдалося побачити нічого крізь власні повіки.

Здавалося, що сонце вже давно сіло за обрій, та я все одно не винирював. Хітніки могли вже давно піти, але без братового наказа я не наважився навіть трошки підгледіти. 

Якоїсь миті мені здалося, що повз мене протопало шойнайменш стадо баранів, і все знову стихло. 

Нарешті, хтось занурив руку у мою калюжу і торкнувся мого плеча. На мить я завагався - може це не Родосвіт? Але все одно випірнув і з полегшенням віддихався.

- Тьфу, трохи не задихнувся! Вони пішли? - видав я, роздивляючись навкруги. Брат вже дістав наш одяг зі схованки і кинув мені мої речі, хитнув головою і звелів швидко вдягтися. Я не зволікав. 

- Так, пішли. Але ніщо не заважатиме їм повернутися. До того ж, завія сильнішає. Тож давай, хутко, поки не занесло їх сліди.

Йти по слідах, залишених тисячею хітніків, було легше легкого. Але сонце вже закотилося за гори, а сніг сипав, наче навіжений, тож коли ми дісталися підніжжя Гортмрату, де було суцільне каміння і жодного натяку на прохід, ми вже майже нічого не бачили.

Родосвіт вкотре простукував, обмацував і вивчав гору там, де закінчувалися сліди коротколапих чортів: