Читати книгу - "Сліпобачення"

— Вона казала, що намагалася втекти… — пригадав я.

— Вона облажалася.

— Не настільки ж. Вона не могла. — Ми всі вчилися ручному керуванню. Про всяк випадок.

— Не Банда, — уточнила Бейтс.

— Але…

— Думаю, зараз там хтось новенький. Купка субмодулів сплелися докупи і якось прокинулися. Я не знаю. Але хай би хто там зараз командував, він, мабуть, просто запанікував.

Звідусіль — уривчасте миготіння. Лампи на хребті блимнули й загорілися рівним світлом, але тьмяно, навіть вполовину не так яскраво, як раніше.

«Тезей» викашляв статичні перешкоди й промовив:

— КонСенсус офлайн. Реак…

Голос замовк.

«КонСенсус», — пригадалося мені, коли Бейтс повернулася, щоб рушити вгору.

— Я дещо бачив, — сказав я. — Перш ніж КонСенсус вимкнувся.

— Ага.

— Це було…

Вона зупинилася біля люка.

— Саме так.

Я бачив шифраторів. Сотні. Вони летіли крізь порожнечу, широко розкинувши свої мацаки.

Принаймні, частину мацаків.

— Вони несли…

Бейтс кивнула.

— Зброю, — її погляд на мить зосередився на недоступній зору далечині.

— Перша хвиля націлилася на ніс. Оглядовий блістер і передній шлюз, здається. Друга хвиля — на палубу. — Вона похитала головою. — Я б зробила навпаки.

— Далеко?

— Чи далеко? — слабко всміхнулася Бейтс. — Вони вже на борту, Сірі. Ми б’ємося.

— Що мені робити? Що я маю робити?

Вона глянула повз мене, і її очі розширилися. Вона відкрила рота.

Позаду рука поплескала мене по плечу й розвернула.

Сарасті. Його очі дивилися з розколотого, наче кавун, черепа. Краплі загуслої крові приклеїлися до волосся й шкіри, наче набряклі кліщі.

— Іди з ним, — сказала Бейтс.

Сарасті буркнув і клацнув. Слів не було.

— Що… — почав було я.

— Зараз. Це наказ, — Бейтс знову повернулася до люка. — Ми прикриємо тебе.

До шатла.

— І ти також.

— Ні.

— Чому? Ти ж сама казала, що без тебе вони воюють краще! То навіщо ж?..

— Не можна лишати собі шлях для відступу, Кітоне. Це знищує мотивацію. — Вона подарувала мені легеньку, сумну усмішку. — Вони вже пробилися. Іди.

Вона зникла, і навздогін їй завили сирени. Далеко у носовому відсіку корабля було чути, як з брязкотом зачиняються аварійні переділки.

Немертвий труп Сарасті щось булькнув і штовхнув мене вниз по хребту. Ще чотири піхотинці легко пропливли повз і зайняли позиції за нами. Я озирнувся через плече й помітив, як вампір знімає зі стіни планшет. Але, звісно, то був не Сарасті, а Капітан — точніше, те, що лишилося від Капітана в ході битви, — і він використав для своїх потреб периферійний пристрій. Оптичний порт стирчав з потилиці Сарасті — там, де раніше вставлявся кабель. Я пригадав, як ворушилися жвали робота.

Позаду нас гуркотіли постріли і рикошети.

Доки ми просувалися вперед, труп щось набирав однією рукою на планшеті. Я подумав, чому б йому просто не заговорити зі мною, а тоді кинув погляд на шип, вбитий у мозок вампіра: вочевидь, мовленнєві центри Сарасті пошматовано.

— Навіщо ти його вбив? — запитав я.

Десь за барабаном увімкнулася нова сирена. Несподіваний порив вітру відштовхнув мене назад, а за мить зник з далеким ляскотом.

Труп простягнув мені планшет, налаштований на введення тексту:

«Напд. Не мг кнтролвати».

Ми дісталися шлюзів із шатлами. Роботи-солдати пропустили нас, бо їхню увагу було зосереджено на чомусь іншому.

«Іди», — написав Капітан.

Здалеку долинув крик. Десь посередині хребта захряснувся люк барабана; я озирнувся й побачив, як двоє солдатів заварювали шов. Здавалося, зараз вони рухалися швидше, ніж будь-коли раніше. А може, то просто гра моєї уяви.

По правому борту прочинився люк шлюзової камери. Усередині «Харібди» увімкнулося світло, заливши коридор. На контрасті аварійне освітлення хребта здалося ще тьмянішим. Я зазирнув у двері. У кабіні практично не лишалося вільного місця — лише одна відчинена капсула, затиснута між баками з холодильним агентом і паливом та масивними модифікованими амортизаторами. «Харібду» було переобладнано для польотів на далекі відстані з високим прискоренням.

Для мене.

Труп Сарасті підштовхнув мене всередину. Я озирнувся і глянув на нього.

— Чи було це взагалі хоч колись ним? — запитав я.

«Іди».

— Скажи мені. Він коли-небудь говорив сам за себе? Вирішував щось самостійно? Чи виконували ми колись його накази, чи завжди все визначав ти?

Неживі очі Сарасті дивилися на мене скляним безтямним поглядом. Його пальці судомно вдарили по планшету.

«Ви н любте нказв вд мшин. Так спокйнше».

Я дозволив йому пристебнути мене й опустити кришку. Лежав у темряві й відчував, як мене бовтає й швиргає, коли шатл ковзнув у пускову шахту. Пережив раптову тишу, коли стикувальні затискачі послабилися, спазм від прискорення, коли корабель виплюнув мене у вакуум, і невпинний розгін, що тиснув мені на груди, наче м’яка гора. Шатл довкола мене тремтів від навантаження, яке набагато перевищувало закладене в технічних нормах.

Мої імплантати знову увімкнулися. Я несподівано отримав змогу визирнути назовні, якби захотів. Я міг би побачити, що відбувається позаду мене.

Однак вирішив не робити цього — і все одно глянув, попри всю свою рішучість і затятість.

До того часу «Тезей» уже зменшився навіть на тактичному дисплеї. Корабель опускався в гравітаційний колодязь на рандеву з ворогом, смикаючись, певно, навмисне — останній маневр, що мав на меті доставити заряд настільки близько до цілі, наскільки це можливо. «Роршах» піднімався йому назустріч, розпростерши покарлючені руки, неначе в очікуванні обіймів. Однак увагу привертало тло, а не суперники: екран заповнило буремне обличчя Великого Бена; рухома циклонічна завіса впала на вікно. Тугі магнітні смуги лягали на нього дивним візерунком. «Роршах» перетягував на себе всю магнітосферу Бена, вбираючись у неї, наче в яскраву мантію, зв’язуючи її в тугий вузол, що розростався, сяяв і надимався…

«Щось схоже на магнітний спалах карлика спектрального класу L, — сказав колись Сарасті, — але тоді ми мали б побачити щось достатньо велике, здатне спровокувати такий ефект, а небо в тому напрямку лишалося чистим. Міжнародний астрономічний союз назвав це статистичною похибкою».

У певному сенсі, так воно й було. Можливо, такий ефект викликало якесь зіткнення чи шалений, короткий сплеск якогось потужного джерела енергії, що перезапустилося через мільйони років сну. Як тепер: спалах на сонці, але без сонця. Магнітна гармата, в десять тисяч разів потужніша, ніж її могла б створити природа.

Обидві сторони схопилися за зброю. Не знаю, хто вистрелив першим, якщо це взагалі мало якесь значення: чи ж багато тонн антиматерії знадобиться, щоб дорівнятися до чогось, здатного вичавити енергію сонця з газової кульки, трішки більшої за Юпітер? Чи «Роршах» також змирився з поразкою і вирішив завдати самовбивчого удару по суперникові?

Не знаю. Великий Бен заступив краєвид