Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

ніби справді досліджуємо реальні події його дитячих літ, то ризикуємо, що згодом він зловить нас на помилці й висміє за нашу нібито легковірність. А на те, щоб зрозуміти нашу пропозицію однаково трактувати фантазію та дійсність і попервах не сушити собі голову, до вигадки чи правди належать події дитячого життя, про які йде мова, пацієнтові знадобиться чимало часу. І все-таки очевидно, що це єдиний правильний підхід до такого роду психічної продукції. Бо ж і в ній є своєрідна реальність: адже факт, що хворий створив такі фантазії, і цей факт навряд чи має менше значення для його неврозу, ніж якби він і справді пережив усе, що міститься в неврозі. Цим фантазіям притаманна психічна реальність на відміну від матеріальної, і ми мало-помалу навчаємось розуміти, що у світі неврозів визначальною є психічна реальність.

Серед подій, до яких постійно повертаються невротики в оповідях про своє дитинство і які нібито переживав кожен із них, є й дуже важливі, і тому, як на мене, про них треба згадати насамперед. Я перелічу вам приклади такого роду подій: спостереження статевих стосунків батька-матері, спокушання з боку дорослої особи та загроза кастрації. Було б великою помилкою гадати, ніби такі події ніколи не відбуваються реально, навпаки, їх дуже часто можна підтвердити свідченнями інших родичів. Наприклад, аж ніяк не рідкість, що малому хлопчикові, який починає гратися своїм членом і ще не знає, що таку діяльність слід приховувати, батько-матір чи няньки погрожують, ніби йому відітнуть член або грішну руку. Коли розпитати, батьки часто признаються в цьому і вважають, ніби така погроза цілком доцільна; чимало людей має ясні, свідомі спогади про цю погрозу, надто тоді, коли чули її в пізні дитячі літа. Коли погрозу висловлює мати чи яка інша жінка, вона, звичайно, пересуває її виконання на батька або на лікаря. В уславленій книжці «Хлоп’ятко-кошлатко» франкфуртського педіатра Гофмана, що завдячує свою популярність саме розумінню сексуальних та інших комплексів дитячого віку, ви знайдете пом’якшений варіант кастрації — відтин великого пальця як кара за його вперте смоктання. Та все ж украй неймовірно, щоб погрозу кастрації так часто висловлювали дітям, як випливає з аналізу невротиків. Ми вдовольняємося тлумаченням, що дитина вигадує таку погрозу з різних натяків, знаючи, що авто­еротичне задоволення заборонене, а також під враженням свого відкриття жіночих геніталій. Так само існує ймовірність, що мала дитина, коли вважають, ніби в неї ще немає ні розуму, ні пам’яті, могла бути свідком статевих стосунків батька-матері чи інших дорослих, і то не тільки в пролетарських родинах, і тоді є підстави гадати, що дитина опісля зрозуміє отримане враження й реагуватиме на нього. Та коли статеві стосунки описано з найдокладнішими подробицями, які навряд чи можна було спостерегти, або коли, як найчастіше й трапляється, їх подано як такі, що відбувалися ззаду, more ferarum,[39] то не залишається жодного сумніву: ці фантазії виросли зі спостережень статевих стосунків тварин (собак) і мотивуються незадоволеним бажанням підглядати, властивим дітям у роки статевого дозрівання.

Найвище досягнення такого роду — це фантазія про спостерігання статевих стосунків батька-матері ще до власного народження, перебуваючи в материнській утробі. Особливий інтерес становить фантазія спокушання, бо дуже часто це зовсім не фантазія, а реальний спогад. Але, на щастя, в дійсності це трапляється не так часто, як здається спершу, судячи з результатів аналізу. Спокушання з боку старших дітей або однолітків трапляються все ж частіше, ніж із боку дорослих. Якщо дівчатка, розповідаючи про таку подію з історії своїх дитячих літ, майже завжди називають батька як спокусника, то ні фантастична природа цього звинувачення, ні мотив, що спонукав до цього, не підлягають жодному сумніву. Фантазіями про спокушання, хоча насправді такого не було, діти, як правило, прикривають автоеротичний період своєї сексуальної активності. Дитина уникає сорому за свій онанізм, дофантазовуючи жаданий об’єкт і вводячи його в ті давніші часи. Тільки не думайте, нібито сексуальні надужиття дітей із боку найближчих родичів-чоловіків цілковито належать до сфери фантазії. Більшість аналітиків розглядали випадки, коли справді траплялися такі ситуації і це можна було безперечно довести; проте вони теж належать до пізніх дитячих літ і лише були перенесені в ранні.

Це все тільки створює в нас враження, ніби такі дитячі пригоди якимсь чином просто необхідні, ніби вони становлять неодмінний елемент неврозів. Якщо вони справді відбувалися, тоді добре, якщо ж їх у реальності не було, вони будуть виснувані з натяків і доповнені фантазією. Результат той самий, і нам ще й донині не пощастило довести, чи є певні відмінності в наслідках залежно від того, фантазія чи реальність відіграє більшу роль у тих подіях дитячого життя. Тут перед нами знову постає один з тих доповнювальних рядів, про які ми так часто згадували, проте з них усіх він вражає нас найдужче. Чого виникає потреба в таких фантазіях і звідки береться матеріал для них? Безперечно, їхнім джерелом є інстинкти, але як пояснити, що кожного разу створюються ті самі фантазії з тим самим змістом? Я вже маю готову відповідь, проте знаю, що вона видасться вам занадто сміливою. Я думаю, що ці прафантазії — так я прагну називати саме їх і, звичайно, ще деякі інші — мають філогенетичне походження. В них індивід, коли йому бракує особистого досвіду, виходить за його межі, черпаючи з досвіду прадавніх часів. Мені видається цілком можливим, що все те, що нам сьогодні розповідають під час аналізу як фантазії, — спокушання дітей, пробудження сексуальності внаслідок спостережень статевих стосунків батька-матері, погроза кастрації — чи, радше, сама кастрація, — в прадавні часи існування людської родини було реальністю, і дитина, фантазуючи, просто заповнює прогалини в індивідуальному досвіді правдивим матеріалом з доісторичного досвіду. В нас знову виникає підозра, що з психології неврозів можна більше дізнатися про первісні етапи людського розвитку, ніж із будь-якого іншого джерела.

Вельмишановні добродійки і добродії! Щойно обговорені речі змушують нас ближче приглянутись до виникнення і значення такої діяльності духу, як «фантазування». Як ви знаєте, її завжди дуже високо цінують, хоча її місце в психічному житті досі ще не з’ясоване. Я вам можу викласти тільки ось що. Як вам уже відомо, Я людини під впливом зовнішньої необхідності мало-помалу привчається шанувати реальність та дотримуватися принципу реальності і змушене при цьому тимчасово, а то й назавжди зректися певних об’єктів та цілей — не лише сексуальних — своїх жадань насолоди. Але відмова від насолоди людині завжди давалася надто тяжко: вона могла терпіти її, тільки маючи певне відшкодування. Тому людина вдавалася до психічної активності, в якій усі відібрані джерела насолоди й полишені способи задоволення існували й далі у формі, яка була вже неприступна вимогам реальності і процесові, який ми називаємо «випробуванням реальністю». Кожне жадання невдовзі набирає форми уявлення, ніби те жадання вже справджене; немає жодного сумніву, фантазія, яка відображує справджене жадання, дає задоволення, хоча людина ясно усвідомлює, що реально цього не відбувається. Фантазуючи, людина й далі тішиться свободою від зовнішнього тиску, тією свободою, якої насправді давно вже немає. Виникає стан, коли людина по черзі стає то твариною, спраглою насолод, то розважливою істотою. Бо того злиденного задоволення, яке може забезпечити їй дійсність, їй просто не вистачає. «Без допоміжних витворів не обійтися», — сказав колись Теодор Фонтане. Творення психічної