Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Жить на світі будуть?

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались.

Де в тих сиріт безталанних

Добро теє бралось?

І в коморі, і надворі,

Та току й на ниві,

І діточки як квіточки,

Й самі чорнобриві,

У жупанах похожають,

Старців закликають

На обіди, а багаті —

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким добром

Старців годували!

«Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх діти!..»

Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі

І ненатля голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні:

То і не жаль було б; чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує. Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати.

А ще гірше ззамолоду

Гадину кохати.

Очарує зміїними

Карими очима…

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувать,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода!

Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так воно…

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали.)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…» Подякував

Максим за пораду.

«Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову…

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила,

І тепер порадить!..»

Та остання ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже.

Максим подумав, пожурився;

А потім богу помолився,

Промовив двічи: – Боже! Боже! —

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

«Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить!» —

Сказав Максим, і грунт покинув.

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: «Ах! аллах!

Не варт, не варт на світі жити!»

А чом пак темні не кричать?

Хіба ж живуть вони? І знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..

Що, що? Недочуваю…

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

Отак по-вашому! Ну, годі ж,

Нехай собі і не живуть…

А все скажу-таки: як хочеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому,

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях – украла щось…

Потім утопилась.

Та все то те, – знаєш, дюде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

«Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив…»

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо, —

Отак пиши, – і за гріхи

Карались господом ляхи,

І пугав Пугач над Уралом.

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий.

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

– Чого він придибав?

Нема в нього хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав?

– А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть: легше умирати

Хоть на пожарині

В своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах.

Чи чув ти? – Ба ні.

Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка,

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах,

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь незабаром

Зима залютує.

Нема йому в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного

І борошном посипали

Бог їх зна, для чого!

Максим таки як письменний,

Було, помагає

І на клиросі дякові

І псалтир читає

Над покійними.

Й хавтури

З школярами носить.

А в пилипівку, сірома,

Христа ради просить!

Нічого, знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його. —

І талан і безталання —

Все, – каже, – од бога.

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

Москаля Максима.

А в неділю або в свято,

Мов причепуриться,

Шкандибає на вдовину

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку…

І вдову згадає

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом'яне!

Утре сльози – все од бога —

Й веселенький стане.

А в петрівку і в спасівке

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в поле…

І край шляху при долині

– Отже, не вгадаєш,

Що каліка виробляє,

– Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїзжачим.

А на друге літо

Москаля вже неживого

Найшли в балці діти

Коло самої криниці —

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали

І долину і криницю

На пам’ять назвали

Москалевою. На спаса

Або маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде – не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

П’ючи воду погожую,

Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.

[Кінець червня-грудень 1847, Орська кріпость]

ТАРАСОВА НІЧ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата —

Як мак процвітає.

Грає кобзар, приспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку