Читати книгу - "Vita Nostra"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тричі… Чи чотири рази.
— То три чи все-таки чотири?
Сашка схлипнула.
— Чотири.
Розвиднялося. У Торпі гасли ліхтарі. Сашка сиділа на чавунній лаві, скорчена, обхопивши руками плечі. Стерх стояв навпроти, не завдаючи собі клопоту вдавати горбаня. Його розслаблені крила торкалися вологого асфальту.
— Що було потім?
— Я почала слухати трек… Сімнадцятий. І вісімнадцятий.
— Скільки треків ти прослухала?
— Миколо Валерійовичу, — сказала Сашка, — це нещасний випадок… Мене перемкнуло.
— «Воно само»?
Сашка затулила обличчя руками.
— Я слухаю: скільки всього треків ви встигли відпрацювати?
— До п-п’ятдесят шостого. Всього сорок.
Довге чорне перо, підхоплене вітром, описало коло над землею і заплуталося в густому чагарнику. Стерх повів плечима. Його крила розгорнулися на всю ширину, відсвічуючи синім, ледь здригаючись на вітрі, і повільно склалися, притислися до спини, набуваючи форми невеличкого горба.
— Сьогодні о дванадцятій у мене в кабінеті.
* * *
Вона з’явилася на англійську. У брючному костюмі, з ретельно викладеним волоссям, підфарбована, підтягнута, мовчазна — начебто знову втратила можливість говорити. На вимогу англійки склала на дошці кілька фраз із неправильними дієсловами й жодного разу не помилилася.
Пара закінчилася об одинадцятій. Костя й Женя вийшли з аудиторії, не дивлячись одне на одного, і розійшлися в різні боки. Сашка спустилася в буфет, взяла склянку яблучного соку й сіла за вільний столик. Розкрила на колінах текстовий модуль і почала читати спочатку, з першого параграфа. Повторення — основа навчання. І робити це їй ніхто не забороняв.
Повільно, ретельно, слово за словом — скреготіння, гуркіт, безглуздий гамір. Так, ніби мільйон прекрасних пісень зазвучали одночасно і утворили, складаючись, какофонію. Так ніби мільйони зізнань у любові вимовлялися, накладаючись одне на одне, і вийшов гамір, балаканина — жодна воля тепер не впала б проекцією на площину додатка й не породила б змісту…
«Удвох вони змогли відтягти Сіві провулком геть від гавані. Навкруг валялися тіла. На лимонному дереві висіла дівчина. Вони ввійшли в якийсь порожній дім чорним ходом і поклали Сіві на кушетку. По підлозі до шафи тягся кривавий слід. Лікар зазирнув у шафу й відразу зачинив її…»
Склянка з яблучним соком упала зі столу й розбилася, розлетівшись бризками та скалками.
«…Вони можуть чинити різанину на вулицях. Але яке це, зрештою, має значення? Адже інша тканина, тканина життя, теж сплітається нескінчено, й коли вони спалюють одне місто, з руїн піднімається інше. Гора стає тільки більшою і ще вели…»
— Сашко? Сашко?!
Вона відірвала очі від книжки. Усі, хто був у буфеті, дивилися на неї. У юної буфетниці за стійкою були круглі, панічні очі.
— Сашко, отямся!
Костя стояв поряд, під його черевиками рипіло бите скло. Здається, щойно він відпустив лацкан чепурного Сашчиного піджака.
— Що сталося?
— Нічого, тільки ти репетуєш і стогнеш уголос. А більше — нічого особливого.
— Вади… навчального процесу. — Сашка криво посміхнулася. — Тобі ніколи не спадало на думку, що ми живемо всередині тексту?
— Ні, — сказав він, не замислюючись. — А… Стривай, що ти сказала?!
* * *
Вона спустилася в адміністративне крило, притискаючи до грудей текстовий модуль.
Секретарки на місці не було, на порожньому столі лежало тільки плетіння. Оббиті шкірою двері були відчинені.
— Заходьте, Самохіна.
Вона ввійшла.
Стерх походжав кабінетом. Портнов курив, сидячи в кутку на низькій кушетці.
А перед столом, заклавши ногу на ногу, сидів Фарит Коженников. Сашка спіткнулася на порозі й мало не впустила книжку.
Стерх подивився на неї через плече.
— Проходьте. Сідайте.
Повільно, не нахиляючи голови, вона пройшла через весь кабінет. Сіла в шкіряне крісло навпроти Коженникова. Побачила своє відображення в його темних дзеркальних окулярах. У підземному кабінеті було дуже холодно.
— Як ви почуваєтеся? — лагідно запитав Стерх.
Сашка вище підняла підборіддя.
— Що?
— Як ви почуваєтеся після всього, що трапилося вчора?
— Нормально.
Портнов кашлянув, начебто захлинувся. Із його ніздрів вирвалися два струмочки диму.
— Дуже добре. — Стерх кивнув. — Тоді ви дещо повинні дізнатися про себе, Олександро Самохіна. Олеже Борисовичу, прошу вас.
Портнов загасив сигарету об дно попільнички. Зняв окуляри, застромив у нагрудну кишеню картатої сорочки. Дужка окулярів зачепилася за ґудзик, і всі присутні в кабінеті секунд із тридцять чекали, поки він дасть їй раду.
Здолавши окуляри, Портнов витяг із пачки нову сигарету. Узявся розминати кінчиками пальців. Здається, руки в нього тремтіли.
— Поза сумнівом, із усього потоку ви, Самохіна, найсильніша та найобдарованіша студентка. І на цій підставі, очевидно, вирішили, що вам закон не писаний, все дозволено, що ви самі собі можете ставити завдання й самі їх виконувати, а все, що кажуть вам викладачі, заслуговує в найкращому разі на поблажливу усмішку…
— Ні, я нічого такого… — почала Сашка.
— Помовчіть! — Портнов люто розминав сигарету, на підлогу сипалися тютюнові крихти. — Ви розвиваєтеся з небувалою швидкістю, але ривками, безконтрольно й некеровано. На даний момент ваші можливості й рівень вашої відповідальності прийшли до такого кричущого протиріччя, що ми, ваші викладачі, повинні прийняти рішення… щодо вас. І ми його приймемо. Ось і все, що я хотів сказати.
Під пронизливим поглядом Портнова Сашка втягла голову в плечі.
— Тепер послухайте мене, Олександро, — заговорив Стерх. — Учора ви знічев’я виявили найскладніший інформаційний комплекс… Це була — у зародку — Любов, як ви її розумієте. Ви її реалізували, перевели в стан діючої проекції, а потім спалили.
— Ні, — пролепетала Сашка. — Я… Я не знала!
— Але й цього вам здалося замало. Ви взялися пробувати мої треки один за одним, і за годину здолали шлях розвитку, розрахований на півроку! Ви перша студентка на моїй пам’яті, якій вдалося щось подібне. Але якби ви освоїли не п’ятдесят шість треків, а п’ятдесят вісім, вас би вивернуло навиворіт. У буквальному значенні — матерія збунтувалася б. Кишки назовні! Одяг, шкіра, волосся — у грудочку. Ви коли-небудь вивертали брудну шкарпетку?!
— Я не знала! Ви мені не пояснили!
— Вам було сказано: досить! — гаркнув Портнов. — У вас достатньо інформації, щоб робити висновки!
— Не кричіть на мене, — тихо сказала Сашка.
Портнов звузив злі очі. Стерх на хвилину зупинився, взяв зі столу склянку води, покалатав, розглядаючи муху, що мляво плавала на поверхні.
— Олександро, вчора ви зробили черговий стрибок у розвитку. Неможливий з погляду всього мого досвіду… нашого досвіду з Олегом Борисовичем. Те, що ви не загинули, — найщасливіша випадковість. Але тепер, коли ви вціліли, виникає інше питання…
Стерх зупинився. Його завжди бліді щоки порожевіли. Очі з крихітними зіницями вперлися Сашці в обличчя.
— Якого дідька ви це зробили?! Що тепер робити з вами? Ви некеровані! Ви мавпа з гранатою! Неможливо, щоб біологічна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.