Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Ні.

— Але ж це так просто, — нетерпляче каже Верніке. — Важко було збагнути суть, а тепер… — він потирає руки. — До того ж нам ще й пощастило: той чоловік, колишній друг дому, Ральф чи Рудольф, чи якось так, тепер уже не стоїть на дорозі. Три місяці тому вони розлучилися, а потім він попав у автомобільну катастрофу й помер; отже, причину усунено, шлях вільний — тепер ви вже, нарешті, збагнули?

— Так, — кажу я, відчуваючи, що понад усе хотів би заткнути цьому розумникові пельку ганчіркою, змоченою в хлороформі.

— От бачите! Тепер уже близько кінець. Мати, яка перестала бути суперницею, старанно підготована зустріч — я вже цілий тиждень влаштовую її,— і все пішло якнайкра-

ще. Ви ж бачили, що фрейлейн Терговен сьогодні ввечері знову була в церкві…

— Ви вважаєте, що навернули її до віри? Ви, атеїст, а не Бодендік?

— Дурниці! — каже Верніке, трохи сердитий, що я такий недотепа. — Не про це ж мова! Я маю на увазі те, що вона стає відвертіша, доступніша, вільна — хіба ви не помітили цього, як були тут останнього разу?

— Помітив.

— От бачите! — Верніке знову потирає руки. — Після першого сильного шоку це був такий відрадний наслідок…

— А сам шок теж був наслідком вашого лікування?

— Він входив у лікування.

— Поздоровляю, — кажу я, згадуючи сцену в Ізабелиній кімнаті.

Верніке такий захоплений, що не помічає іронії.

— Перша коротка зустріч і материна поведінка, як і передбачалось, звела все нанівець — але відтоді в мене з'явилась велика надія. Ви розумієте, що мені тепер не треба нічого, що б могло відволікати…

— Розумію. Не треба мене.

Верніке киває.

— Я знав, що ви зрозумієте! У вас є щось від цікавості науковця! Деякий час ваша присутність була дуже корисна, але тепер… Що з вами? Вам жарко?

— Це від сигари. Надто вона міцна.

— Навпаки! — заявляє невтомний науковець. — Ці бразильські сигари тільки здаються міцними, а насправді вони легші, ніж будь-які.

Про що тільки не скажеш так, думаю я, відкладаючи сигару вбік.

— Людський мозок! — майже мрійливо вигукує Верніке. — Колись я хотів стати матросом, мандрівником, дослідником предковічних лісів — просто смішно! Адже найбільші пригоди тут! — Він стукає себе по лобі.— Я вже, здається, колись говорив вам про це.

— Так, — кажу я, — і не раз.

Під ногами в мене шурхотить зелене лушпиння з каштанів. Закоханий, як дурень, думаю я. Що розуміє про це той нудний раб фактів? Коли б усе було так просто! Я завертаю до воріт і мало не зачіпаю жінку в хутряній накидці, котра повільно йде мені назустріч. Це не пацієнтка з закладу.

Я вдивляюсь у темряві в її бліде невиразне Обличчя. Від неї пахне парфумами.

— Хто це? — питаю я сторожа біля виходу.

— Якась дама до доктора Верніке. Вона вже кілька разів була тут. Здається, хтось із її родичів лікується в нас.

Мати, думаю я, сподіваючись у душі, що це не так. Вийшовши за ворота, я зупиняюсь і дивлюся на заклад. Мене охоплює лють, гнів від того, що я потрапив у таке смішне становище, якесь жалісливе співчуття до самого себе, — однак, врешті, все це минає і залишається тільки безпорадність. Я прихиляюсь до каштана, відчуваючи всім тілом його холодний стовбур, і не знаю, чого мені хочеться і до чого я прагну.

Потім рушаю далі, і від швидкої ходи мені стає легше. Нехай вони собі базікають, Ізабело, думаю я, нехай глузують із нас, як з дурних! Ти, солодке, кохане життя, крилате і вільне, що ступаєш там, де інші тонуть, що безшумно линеш там, де інші гупають солдатськими чобітьми, але заплутуєшся і ранишся до крові в павутинні й межах, котрих інші не бачать, — чого ж вони хочуть од тебе? Навіщо вони так жадібно прагнуть знову затягнути тебе в свій світ, у наш світ, чому вони не залишать тебе пурхати метеликом по той бік причин і наслідків, часу і смерті? Із ревнощів? Чи тому, що нічого не знають? Чи, може, правду каже Верніке, що він повинен тебе врятувати від чогось ще гіршого, від безіменного страху, який ще настав би, більший за той, з котрим Верніке може вести війну, врятувати від животіння в безпросвітному ідіотизмі? Однак хіба він упевнений, що може це зробити? Хіба він упевнений, що своїми спробами врятувати не розіб’є тебе або не штовхне ще швидше до того, від чого хоче врятувати? Кому це відомо? Що знає цей розумник, цей збирач метеликів, про польоти, про вітер, про небезпеку й про чари днів і ночей без простору й часу? Хіба він знає щось про майбутнє? Хіба він пив коли-небудь місяць? Хіба йому відомо, що рослини можуть кричати? Він сміється з усього цього. Для нього це тільки обманлива реакція на брутальне життя. Але хіба він пророк, який передбачає, що має статися? Хіба він бог, котрий знає, що буде далі? Що йому відомо хоч би про мене? Що було б добре, якби я трохи закохався? Але що я сам знаю про це? Що почуття, про яке я здогадувався, прорвалось і тече і не має кінця? Як можна бути комусь таким відданим? Адже я ніколи не дозволяв собі цього в часи, які тепер стали такі ж далекі, як недосяжний схід сонця на обрії. Однак чого я скаржусь? Чого мені страшно? Хіба не може все скінчитись гаразд? Ізабела видужає і…

На цьому я спотикаюсь. Що тоді? Хіба вона не піде геть? Хіба не з'явилась тут раптом мати в хутряній накидці, із запахом тонких парфумів, із ріднею десь на задньому плані і претензіями до своєї дочки? Хіба вона тоді не буде втрачена для мене, котрий не може навіть зібрати грошей на новий костюм? Може, я тому так і хвилююсь? Із тупого егоїзму, а все інше — лиш декорація?

Я заходжу до пивниці. Там сидять кілька шоферів, у хвилястому дзеркалі біля буфету я бачу спотворений відбиток свого обличчя, а в заскленій вітрині — з півдесятка черствих булочок із сардинами, які вже так висохли, що в них аж хвости позадиралися вгору. Я почуваю себе так, ніби в животі в мене бездонна прірва. Я випиваю чарку хлібної горілки, з'їдаю булочки з сардинами, потім беру ще кілька бутербродів з давнім, засохлим швейцарським сиром; на смак він огидний, але я запихаю його в рот і заходжуюсь біля сосисок, таких червоних, що, здається,