Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

можу терпіти їх. Мене запрошують на найграндіозніші, найурочистіші святкування, на які кожен мріяв би прийти, а мені відразу хочеться покинути їх, повернутися до свого помешкання й посидіти там у тиші, читаючи цікаву книжку. Доброзичливі чоловіки й жінки нагороджують мене призами та преміями і роблять усе для того, щоб я себе почував щасливим, а я почуваю себе лише виснаженим, роздратованим і вважаю, що не заслуговую всіх почестей і нагород, бо я не гідний свого успіху. Ти мене розумієш?

На якусь частку секунди Габріела переповнюється співчуттям до чоловіка, що сидить із нею поруч: вона уявляє собі у скількох святкуваннях він мусить брати участь протягом року, де до нього завжди хтось чіпляється, просячи фотографію, автограф, розповідаючи абсолютно нецікаву йому історію, яку він, проте, мусить уважно слухати, намагаючись зацікавити його якимсь новим проектом, набридаючи класичним запитанням: «А ви мене не пам’ятаєте?», тицяючи йому свої телефони і просячи сказати бодай одне слово своєму синові, дружині, сестрі. І він завжди веселий, завжди до всіх уважний, завжди приязний і бездоганно чемний, професіонал найвищої якості.

— Ти мене розумієш?

— Я тебе розумію. І знаєш, я готова пережити всі ті прикрості, про які ти мені розповів, проте я перебуваю від них ще дуже далеко.

Ще чотири лімузини, й вони будуть біля мети. Водій каже їм, щоб вони приготувалися. актор-зірка опускає невеличке дзеркальце, приладнане під дахом автомобіля, поправляє краватку, а вона робить те саме зі своєю зачіскою. Габріела вже бачить краєчок червоного килима, хоча сходи ще не потрапили в поле її зору. Істерія за вікнами зникла мов за помахом чарівної палички. Тепер там стоять люди з табличками на грудях, на яких написані їхні прізвища, вони розмовляють між собою й не звертають найменшої уваги на тих, хто сидить у лімузинах, бо їм уже остогидло бачити одне й те саме.

Перед ними вже тільки два автомобілі. Ліворуч з’являються кілька сходинок, що ведуть на подіум. Чоловіки в костюмах-трійках і при краватках відчиняють дверцята, а замість грубих сталевих бар’єрів тепер по обидва боки звисають оксамитові шнури, протягнуті крізь стовпці з дерева й бронзи.

— Прокляття!

Цей крик вихоплюється з горла в актора-зірки. Габріелу опановує страх.

— Прокляття! Подивися, хто там! Подивися, хто в цю мить виходить з автомобіля!

Габріела бачить суперзірку в жіночому образі, також одягнену від Хаміда Хусейна, яка вже ступила на краєчок червоного килима. актор-зірка обертає голову в протилежний бік від Палацу Конгресів, вона простежує за його поглядом і бачить щось цілком несподіване. Людську стіну майже у три метри заввишки, що безперервно спалахує спалахами фотокамер.

— Вона дивиться не туди, — заспокоює себе актор-зірка, який, схоже, вмить забув про свій шарм, свою лагідність та стурбованість проблемами буття. — То не акредитовані журналісти, а газетярі з другорядної преси.

— А чому «прокляття»?

Актор-зірка не може приховати свого роздратування.

Перед ними залишається тільки один автомобіль.

— А ти що, не бачиш? З якого світу ти сюди прийшла, дівчино? Коли ми ступимо на червоний килим, то всі фотокамери найкращих фотографів, які стоять трохи далі, будуть спрямовані на неї!

Й обернувшись до водія, наказує:

– Їдь повільніше!

Водій показує йому на чоловіка в цивільному, також із табличкою на грудях, який жестикулює обома руками, щоб вони проїздили вперед і не гальмували загальний рух.

Актор-зірка глибоко втягує повітря у груди; сьогодні явно не його день. І навіщо він наговорив стільки зайвого цій ще неопереній актрисі, яка опинилася з ним поруч? Так, йому, звичайно, остогидло те життя, яким доводиться жити, а проте якогось іншого він навіть уявити собі не може.

— Не поспішай, — каже він їй. — Треба зробити все можливе, щоб якомога довше затриматися тут, унизу. Треба, щоб між нами й дівкою була якомога більша відстань.

«Дівка» — це та суперзірка, що вже ступила на червоний килим.

Пара, яка виходить із машини безпосередньо перед ними, не привертає до себе такої уваги, хоч напевне щось та означає у світі кіномистецтва, бо, щоб добутися до цих сходів, треба спочатку піднятися на багато вершин.

Її компаньйон, здається, трохи розслабився, але тепер настала черга Габріели напружитися, бо вона не знає, як їй поводитися. Долоні в неї пітніють. Вона притискає до себе сумочку, наповнену папером, глибоко зітхає й починає молитися.

– Іди повільно, — каже їй актор-зірка. — І не наближайся надто до мене.

Лімузин зупиняється. Дверцята з обох боків відчиняються. Зненацька на неї навалюється багатоголосий гомін, здається, він заповнює всесвіт, крики лунають звідусіль, і до Габріели доходить, що досі вона нічого не чула тільки тому, що сиділа у звуконепроникному автомобілі. актор-зірка поблажливо усміхається, так ніби нічого не відбулося дві хвилини тому, й він і далі залишається центром усесвіту — попри ті зізнання, які зробив в автомобілі і які, схоже, були щирими. Чоловік, який перебуває в конфлікті із самим собою, зі своїм світом, зі своєю історією — і який не може ступити ані кроку назад.

«Про що я думаю? Я повинна зосередитися, жити в теперішньому! Піднятися сходами!»

Вони вітають помахом руки газетярів із «другорядної» преси, і це допомагає їм трохи затриматися. Люди простягують до них клапті паперу, він роздає автографи й дякує своїм фанатам. Габріела не знає, чи їй залишатися поруч із ним, чи рушати до червоного килима та входу до Палацу Конгресів, але її рятує хтось із публіки, простягши їй клаптик паперу, авторучку й попросивши автограф.

Це не перший автограф, який вона дає у