Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Дякую за відвертість, та якщо я справді захочу почути твою думку, то неодмінно спитаю, — з незмінно чарівною усмішкою огризнулася Дана. Денис засміявся.

— Я виховав тебе на свою погибель, міс Франкенштейн. А тобі відомо, чим зараз займається твій Любомир?

— Я не бажаю про це говорити, — Неждана шкірою відчула якусь каверзу.

— А я б тобі радив.

— Окрім журналістики? Десь працює редактором, здається, а що? — Дана так чарівно знизала плечима, що секретар амбасади, помітивши це, ледь не захлинувся своїм віскі.

— Нічого. І тобі не здається. Твій Любко — головний редактор журналу для чоловіків.

— Для геїв? — тупо перепитала Дана. Денис мрійливо зітхнув.

— Якби ж то. До речі, дуже мило, що ти зарахувала до мужиків і наше плем’я. Красно дякую.

— Та прошу, — кімната чомусь прискорила оберти, хоча вальс давно скінчився. Вони ж стояли, розмовляючи… Денис занепокоєно зазирнув Дані в лице, і, підтримуючи її за лікоть, квапливо повів до столу з напоями.

— Я не розсиплюся, — крізь зуби сказала Дана. Сприйнявши цей оскал за посмішку, чорнявий секретар покинув свій спостережний пункт під пальмою і посунувся в їхній бік.

— Але як? Як він міг? — на пересування юнака Дана не зважала. — Я просто відмовляюся цьому вірити.

— А журнал, до речі, виходить російською, — додав мстивий Ден, що гостро ставився до мовного питання. — Так краще продається. Мова Тургенєва і Толстого різко підвищує рентабельність порнографії, а мова Тараса і Лесі — ні. Як прикро! А в українців є такі прозові перлини, як не діаманти — пальчики оближеш! Щоправда, то еротика… Ось взяти хоча б…

— Він не мусив…

— А що він мусив? Гордо видавати «Світ поезії» за сто гривень у місяць і з голоду пухнути?! А в нього, між іншим, наречена є. Майже жона. Ти в курсі?

— Падлюка ти, Дене. Ти… ти…

— Ні. Я не його наречена, а він — не моя. Так що заспокойся і скажи — ти саме цього від нього хотіла? Жебрацького існування під гаслом «Я ліру присвятив народові своєму»?

— Так! — гаркнула Неждана, і секретар посольства, що майже дійшов до неї, злякано відсахнувся. — Не вірю, що з його здібностями нині не можна знайти гідної роботи!

— Гроші не пахнуть.

— Гроші смердять! Може, й ті бабки, що їх хтось на дитячому порно піднімає, нормальні, так?! Та й за свіжі нирочки не гріх заплатити! Я хочу випити. Чогось міцного.

— Тихіше, Дано, тобі вже досить. Ти видудлила три келихи вина.

— А ти що, рахував?

— До трьох навіть мене навчили рахувати, пані прикладний математик!

Дана розвернулася, щоб узяти собі ще шампанського, але, несподівано підтвердивши цим справедливість Денисового зауваження, заточилася і влипла в груди секретаря, що аж отетерів від такого щастя.

— Я б випила чого-небудь, — сказала йому Дана. — На ваш смак.

— Зараз він принесе тобі пляшку текіли і нерозрізаний лимон, — похмуро напророчив Ден, споглядаючи легку турбулентність, що утворилася за хлопцем.

— І віз солі разом із чумаками, — зітхнула Неждана. — Ти сноб, Денисе.

— Mea culpa,[10] — кивнув той. — Та вернімося до справ насущних. Ти нікуди завтра не йдеш.

— То навіщо я тут сьогодні? Ти не заборониш мені робити те, що я хочу.

— Ти хочеш Брицина?

Дана набрала побільше повітря в груди, щоб гідно виказати все, що вона думає про Дена, та тут з’явився секретар амбасади. Він подав Неждані пунш у кришталевій піалі — біле вино та шматочки різних фруктів. Дана насмішкувато зиркнула на Дениса.

— І де мої чумаки?

— Типовий східний підхід, — прокоментував той. — Не думай, люба, що це його смак. Він приніс тобі те, що, на його думку, годиться пити жінці.

Дана зробила ковток, прикусила зубами тоненьку смужку персика і кивнула їм обом. Секретар, якого звали Родріго — принаймні він сказав: «Родріго, до ваших послуг», — схопився за серце.

— Ти не можеш без трупів? — вишкірився Ден, спостерігаючи за цим.

— Тренуюся, — сказала вона напівжартома, напівсерйозно. — Краса — смертельна зброя.

— Авжеж. Тому на нас уже йде смертельна зброя-два. Поглянь, який красунчик.

Дана озирнулася, і чергова скибочка абрикоса просто застрягла у неї в горлі. До них наближався Хосе-Антоніо.

— Ти вважаєш його гарним?

Денис не відповів. Його рука, на яку спиралася Дана, ласуючи пуншем, раптом здалася їй цегляною.

— Я вже десь його бачив.

— Звичайно. Це ж мій викладач інформатики з ліцею.

— Ні. Те, як він рухається. І це волосся… о, Боже!

— Що? Та що таке?!

Ден смикнув Неждану так сильно, що піала ледь не вилетіла з її долоні.

— Ходімо звідси, — крізь зуби процідив він, але було вже пізно. Хосе обіймався з Родріго зовсім поруч; чулися поплескування по плечу та вигуки іспанською. Коли ж Хосе