Читати книгу - "Вірнопідданий"

Дідеріх не знав. На щастя, в залі щось сталося: засовалися стільці і перед кимось прочинилися високі двері: це був сам Кюлеман. Старий пройшов поквапливо, тягнучи по дзеркальній галереї своє важке і немічне тіло. Гості в буфеті вважали, що з днів процесу він змарнів ще більше.

— Він охоче виправдав би Лауера, але більшість голосів була проти нього, — сказав Дідеріх.

Доктор Шеффельвейс зауважив:

— Камені в нирках, я вам скажу, це смертельна хвороба.

На що Вульков гумористично:

— Ну, а в рейхстагу ми — його ниркові камені.

Бургомістр підлесливо засміявся. А Дідеріх вирячив очі.

Він нахилився президентові до вуха і шепнув:

— Його духівниця!

— А що?

— Він відписав увесь свій спадок містові, — поважно пояснив доктор Шеффельвейс. — Напевне, ми на ці гроші збудуємо притулок для немовлят.

— Збудуєте притулок? — Дідеріх зневажливо пирхнув. — Патріотичнішої мети ви, певно, не можете собі уявити?

— Ах, он як, — Вульков схвально кивнув Дідеріхові. — Скільки у нього монет?

— Принаймні півмільйона, — сказав бургомістр і запевнив: — Я був би щасливий, якби можна було зробити так, щоб…

— Це дуже легко зробити, — заявив Дідеріх.

Тут із зали долинув вибух сміху, який звучав зовсім інакше, ніж раніше. Сміх був щирий, з відтінком зловтіхи. Та й авторка, ніби рятуючися втечею, сховалася за буфетом; здавалося, вона ладна була влізти в нього.

— Боже милосердний! — простогнала вона. — Все загинуло.

— Та ну? — мовив її чоловік і грізно став коло дверей. Але навіть це не могло вже спинити галасливої веселості. Магда сказала графині: «Мерщій ти, темна провінціалко, подай-но кави панові лейтенанту!» Інший голос поправив: «Чаю». Магда повторила: «Кави!» Інший голос лишився при своїй думці, Магда теж. Публіка зрозуміла, що сталося непорозуміння між Магдою та суфлершею. А втім, лейтенант дотепно втрутився, він дзенькнув острогами і сказав: «Прошу того і другого», після чого сміх набрав вибачливого характеру. Але авторка була обурена.

— Публіка! Вона завсігди звір! — проскреготіла вона.

— Невдача завжди можлива, — сказав Вульков, підморгуючи Дідеріхові.

Дідеріх відповів так само багатозначно:

— Тільки не при взаємному розумінні, пане президенте.

Після цього він визнав за краще цілком присвятитися авторці та її творові. Хай бургомістр поки що зраджує своїх друзів і наобіцяє Вулькову спевнити всі його бажання під час виборів.

— Моя сестра дурепа, — заявив Дідеріх, — я їй потім покажу, де раки зимують!

Пані фон Вульков зневажливо посміхнулася.

— Бідолашна, вона робить усе, що може. Але з боку публіки це справді нестерпне зухвальство і невдячність. Адже щойно цю публіку підняли на таку височінь і запалили прагненням до ідеалу.

Дідеріх сказав проникливо:

— Пані графине, не тільки вам самій довелося на гіркому досвіді скуштувати це. Громадське життя завжди таке. — Він подумав про високі почуття, які охопили всіх після його сутички з образником величності, і про злигодні, що настали потім. — Але кінець кінцем справедливість усе ж таки звитяжить! — виснував він.

— Авжеж! — сказала вона з усмішкою, яка нібито визирнула із-за хмар. — Добро, правда, краса.

Вона простягла йому свою вузьку руку.

— Мені здається, мій друже, ми розуміємо одне одного…

І Дідеріх, усвідомлюючи всю важливість моменту, з уклоном підніс її руку до губів. Він приклав потім свою руку до серця і здушеним від хвилювання голосом мовив:

— Вірте мені, пані графине…

Небога і юний Шпреціус лишилися, нарешті, самі. Пізнавши одне в одному зневажену графиню і бідного двоюрідного брата, вони втямили, що призначені одне для одного, і почали разом мріяти про майбутню пишноту, коли під золоченою стелею, разом з іншими обранцями, покірні і горді, в промінні сонця його величності… З грудей авторки вирвалося зітхання.

— Вам я можу це сказати, — зітхнула вона. — Мені тут дуже бракує двору. Коли з народження належиш, як я, до двірського вельможного панства… І от…

За її пенсне блиснули дві сльозинки. Ця трагедія сильних світу цього, яка відкрилася Дідеріхові, так уразила його, що він став наввипинки.

— Пані графине! — стримано і уривчасто сказав він. — Значить, таємна графиня — це… — Він злякався і змовк.

Саме цієї миті бургомістр своїм нудним голосом виказував президентові, що вільнодумні більше не висуватимуть кандидатури Кюлемана, бо хочуть провести в радники доктора Гейтейфеля. Він був згодний з Вульковом у тому, що треба вжити заходів проти цього, поки ще ніхто не чекав розпуску рейхстагу…

Дідеріх, нарешті, знову наважився заговорити, тихо і обережно:

— Пані графине, правда, все закінчиться добре? Вони одружаться?

Пані фон Вульков з тактом і самовладанням поклала край інтимності, яка щойно постала між ними. Легким світським тоном вона пояснила:

— Боже мій, любий докторе, що ви хочете, злощасні гроші! Неможливо, щоб молоді люди були щасливі одне з одним.

— Вони ж можуть звернутися до суду! — вигукнув Дідеріх, ображений в своєму правному почутті.

Але пані фон Вульков зробила гримасу.

— Рісіопс! Це призвело б до того, що молодий граф, тобто Ядасон, наклав би на свого батька опіку. В третій дії, ви побачите, він погрожує цим лейтенантові в сцені, яка, здається, мені вдалася. Чи може лейтенант узяти це на себе? А роздрібнення родинного майна? У ваших колах це, може, й вийшло б. Але у нас багато чого не можна.

Дідеріх уклонився.

— Там, у вищих колах, звичайно, панують поняття, недоступні нашому розумінню. І розумінню суду, напевне, також, — додав він.

Пані фон Вульков тепло посміхнулася.