Читати книгу - "Діти Мардука"

Коли ми вийшли на вулицю, я очікував, що підемо на маршрутку, але Костя повів мене до припаркованого віддалік темно-сірого позашляховика козирної іномарки. Помітивши мою нерішучість, він сказав:

— Сідай, не хвилюйся. Це машина мого двоюрідного брата. Він же й везтиме.

Костя нас познайомив. Вони, мабуть, були близькі за віком, але Геннадій — так його звали — мав шкіру на лиці, як на старому шкарбані. Лікар сказав куди їхати і машина рушила. Хвилин двадцять вона петляла літньою туристичною Одесою, коли Костя нарешті показав місце зупинки.

— Дякую, Гено. Далі ми вже самі.

Поспостерігавши, як віддаляється машина, Лікар мовив:

— Ми йдемо в лікарню, де лежить мисливець на нас із Ксилантієм… Ну, і в першу чергу, на тебе. Цей заклад у імперські часи називався Лікувальною комісією. У ньому лікували різного рівня бонз — партійних чи господарських. Тепер у ньому також лікуються бонзи. Власне, нічого не змінилося. Тільки збільшився асортимент медичних препаратів. Я тут працював до того, коли ще не перейшов на туристичний теплохід. Мене влаштував мій дядько.

Ми пройшли цілий квартал, поки нарешті вийшли до будинку за кованою загорожею.

Кімната за вхідними дверима нагадувала передпокій режимного закладу з турникетом і службовцем за склом. Костя схилився до «амбразури» і сказав, що на нас очікує лікар Мірошник. Чоловік, уже не «молодий пенсіонер» набрав на телефоні номер і щось промовив у трубку. Дослухавши, що кажуть на тому боці, зажадав аби Костя назвався. Почувши відповідь, поклав слухавку і кивнув на турнікет. Я завважив чіпкий погляд блискучих чорних очей вахтера, який буквально обмацував. Але у нас не було нічого ні в руках, ні в кишенях, окрім мобілок. У коридорі, який нагадував готельний, Костя сказав:

— Ми йдемо до Андрія Мірошника — мого товариша студентських літ. Це я його влаштував на своє місце, коли пішов працювати на круїзний. Тепер Андрій — лікар-травматолог, широко відомий і знаний. Хе-хе… у вузькому колі.

У кабінеті, куди ми зайшли, за столом сидів чоловік, чимось схожий на Костю — таке ж кругловиде обличчя й коротке волосся.

— Радий тебе бачити, Максюто, — сказав господар, виходячи з-за столу.

— Привіт ще раз, — відказав Костя, тиснучи руку. І кивнув на мене: — Це мій друг.

Потиск руки Мірошника, яку він мені подав, нагадував рукостискання Кості.

— Паво, ти скаржився, що не можеш піти у відпустку через те, що не маєш заміни.

— Так ти одразу ж і привів її? — поцікавився Мірошник.

— Та ні, він не лікар. А попрацювати десь із місяць міг би і я. Ну, за контрактом, звісно. Переговори з начмедом — він мене знає.

— Це ти серйозно?

— Авжеж… У тебе закінчиться відпустка, у мене — контракт. Правда, у моїй трудовій книжці, після того, як я звільнився з круїзного, — жодного запису.

— То не зле, — сказав Мірошник. — Почекайте тут. Я піду до начальства.

Коли господар вийшов, я запитав:

— Навіщо тобі все це?

— Бачиш, у чім річ: той гевал лежить у травматологічному відділенні, в якому лікарем Андрій. Зараз він у комі, і цей стан може тривати досить довго. Мені дуже хочеться аби він першим, кого побачить, розплющивши очі, був саме я.

— Та він тієї ж мить тебе і здасть.

— Може, й не здасть, — відказав Костя легковажним тоном, проте очі, погляд не були легковажними — він знав, що робить.

— А навіщо тобі це треба?

— Він зруйнував моє і Ксилантія життя. Та й твоє життя під великою загрозою.

Зайшов Мірошник.

— Іди до кадровички та заповни бланк контрактника — на місяць, із завтрашнього дня. Зарплата — така ж як у мене.

… Коли з формальностями було покінчено і ми повернулися до Мірошника, Костя сказав йому:

— Стариган, може, тепер уже покажеш своє господарство?

Ми убралися в халати, що висіли на вішалці, одягнули накрохмалені шапочки. І тут у мене в пам’яті майнула сценка, коли Костя уштрикнув мені укол. Це були абсолютно різні люди — той, у машині, і цей.

— Чого дивишся? Я тобі когось нагадую? — запитав він.

— Та ні…

У палатах, куди ми заходили, лежало по двоє хворих, судячи з пов’язок, з незначними ушкодженнями. Мірошник розповідав, хто з якою болячкою сюди потрапив і якими препаратами їх лікують. В одній палаті на два ліжка лежав тільки один пацієнт; одна палата, також на два ліжка, була порожня. В наступному приміщенні, яке більше нагадувало номер п’ятизіркового готелю, панцирна пружина ліжка низько просіла під великим тілом, вкритим простирадлом. Уже в коридорі мені стало незатишно. Коли ж я підійшов ближче до того місця, де стояла крапельниця і трубочка від неї тягнулася в ніздрю пацієнта, я мало не знепритомнів. Тут лежав темний. Раптом відчув, як спинається на ноги звір у мені. Тепер не я, а він дивився моїми очима. Я боявся відвести очі від забинтованого тіла, щоб не зустрітися поглядом з кимось із лікарів. З мене виглядало вселенське зло. Ні — та сила, яка протистоїть злу. Вона так само небезпечна, як і нещастя, коєні приходьками і темними. На ліжку лежало не тіло гладкого чоловіка, а велике лихо, сховане під білими бинтами. Тому й здригався в мені мій звір.

— Цього сьогодні тільки привезли, — сказав Мірошник, відхиляючи простирадло. І пояснив: — Детепе.

Все тіло пацієнта було в бинтах. Йому не обснували тільки ніс і клапоть голови, з якого стирчало руде волосся. Втім, я не був переконаний, що воно руде, а не вимащене в кров.

— Його що приготували, щоб покласти в саркофаг? — озвався Костя.