Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— То він знав якусь таємницю?

— Атож, і дуже небезпечну таємницю.

— Ти розкрив її?

— Ні. Він хотів зустрітися з адвокатом, щоб відкрити її. Але що більше я про це думаю, то частіше кажу собі, що він мав забезпечити свій тил і десь заховати таємницю.

— Тоді я скажу тобі: чилієць заховав її у своїй музиці.

Десь між нотами однієї зі своїх партитур. Або в заголовку твору. Або в посвяті.

— Якому творі? Якій посвяті? Ґетц не був композитором.

— Він був диригентом хору. Він керував виконанням музичних творів. Шукай його таємницю там.

Жансон відхилився назад у кріслі й помахав сигарою як паличкою диригента.

— Візьми книжку. Потім її повернеш. Почитай. Ти зрозумієш, що я хотів сказати тобі.

Волокін укинув книжку в сумку й глянув на годинника. 19.30. Він дав собі одну годину на те, щоб трохи розслабитися, — і ця година минула. Він підвівся.

— Дякую, професоре.

— Я тебе проведу. Але ти маєш пообіцяти мені одну річ.

— Яку?

— По закінченні розслідування ти знову прийдеш до мене. Ми кричатимемо удвох.

— Обіцяю, професоре. Але ваші стіни можуть не витримати!

Старий провів детектива аж до виходу. Він промурмотів:

— А ти знаєш, що сказав Янов про неврози?

— Ні.

— Невроз — це наркотик для людини, яка не приймає наркотиків.

Волокін кивнув головою, поправляючи за спиною сумку. Він не зрозумів тієї фрази, але міг би додати до неї інше міркування, що стосувалося його особисто. Щодо нього, то він обрав повний комплект. І наркотики, і неврози…

46

Коли вони зустрілися о двадцятій годині, Каздан зажадав повного звіту.

Вони були на площі Сен-Мішель, у теплі, в Каздановому вольво.

Росіянин виклав усе. Розповів про адвоката, Женев’єву Арова, яка повідомила йому про дзвінок Ґетца та його загадкову фразу: Злочини тривають. Про марні намагання знайти трьох чилійців, які прилетіли до Франції разом із Вільгельмом Ґетцом 3 березня 1987 року.

— Повтори те, що ти щойно сказав.

— Ці типи прилетіли до Франції і з неї не виїздили. А проте знайти їх неможливо. Таке враження, ніби наша територія їх проковтнула.

— Дивно, — сказав Каздан. — Хтось уже застосовував такий вираз у цьому розслідуванні стосовно когось іншого. Але не пам’ятаю, в якому контексті це було…

— Старість не радість.

— Заткнися. Маєш щось іще?

Найістотніше Волокін приберіг на кінець. Зникнення тринадцятирічного Шарля Белона у травні 1995 року. Співака з хору церкви Святого Августина, де тоді служив отець Олів’є.

Каздан зіграв роль Кандіда.[65]

— І що з того?

— Це доводить до чотирьох кількість дітей, які зникли за обставин, що мають стосунок до нашої справи. Троє з боку Ґетца й один з боку Олів’є. І я певен, що були й інші. Керівники хорів організовували ці зникнення. Справжня мережа.

— І що ти думаєш? Знову помста?

— Ні. Тепер я думаю протилежне. Тут порядкує той-таки Людожер. Хтось дуже могутній, що «пожирає» янгольські голоси й посилає дітей-убивць, щоб ті прибрали його ж вербувальників. У такий спосіб він примушує замовкнути небажаних свідків.

— Дуже добре, мій хлопчику…

Тон Каздана був іронічний. Волокін не образився, бо знав, що його теорія здається дивною і надуманою. Він просто додав:

— Я переконаний, що моя гіпотеза близька до істини. Голос — ключ до цієї справи. Голос дітей і їхня чистота.

— Це все?

— Ні.

Волокін розповів про останню зустріч. Із Бернаром-Марі Жансоном. Згадав, як той сказав, що Вільгельм Ґетц заховав свою таємницю, так чи інак, у тих хорових творах, якими диригував.

— Я більше не залишатиму тебе самого, — підсумував Каздан. — Це вже справді маячня неймовірна.

— А чого домоглися ви?

— Я? Я, схоже, знайшов твого Людожера…

Вірменин розповів історію Ганса-Вернера Гартмана.

Музикознавця. Гітлерівця. Дослідника. Духовного гуру. Майстра тортур. Чоловіка зі спотвореною долею, що сформувалася на тлі Другої світової війни та чилійської диктатури.

Волокін навіть мріяти не міг про такий збіг.

— Нехай йому біс! — видихнув він. — Усе сходиться.

— Не захоплюйся. Усе це тільки фрагменти, припущення, зібрані докупи в досить штучний спосіб.

Конкретно ми маємо тільки три вбивства, не пов’язані між собою. Підозру, що йдеться про дітей-убивць. І далекого ґуру, який давно помер.

Волокін не відповів. Машина стояла на місці. Крізь вітрове скло росіянин глянув на площу Сен-Мішель та її драконів. Вона була безлюдна. Так ніби пролунав якийсь сигнал тривоги, і парижани позачинялись у затишних і теплих домівках. Вони святкуватимуть Різдво вдома, в атмосфері інтимного родинного спілкування.

— Які твої пропозиції? — нарешті запитав вірменин.

— Ми проникнемо в помешкання Ґетца. З’ясуємо, якими хоровими творами він диригував в останні роки. Візьмемо першу літеру від кожного з них і подивимося, чи разом вони не утворять якогось слова.

— Це щось дуже туманне.

— А ви маєте кращу пропозицію на Різдво?

— Так. І вона, можна сказати, сумісна з твоїми пошуками. — Він повернув ключ запалювання. — Їдьмо.

Вольво зрушила з місця. Об’їхала