Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Куди? — з такою ж тривогою спитав Саймон.

— Гадаю, в Гайд-парку, Ваша світлість. Як зазвичай.

Саймон не міг заспокоїтись: що за дурість з її боку! Яка легковажність! Необережність… Навіть не знає, що при вагітності жінкам не слід їздити верхи.

— Накажіть осідлати для мене коня, Джеффрізе, — сказав він. — Негайно.

— Будь-якого, сер?

— Найшвидшого! Тільки зробіть відразу… А, гаразд, Джеффріз, я сам займуся цим.

Він повернувся і вискочив із дому.

На півдорозі до стайні його охопило ще більше занепокоєння, і він змінив швидкий крок на біг.

Дафна скакала ранковим парком, намагаючись забути хоч на короткий час про всі свої неприємності.

Звичайно, сидіти в жіночому сідлі зовсім не те, що в теперішньому, чоловічому, для якого вона в недавні часи позичала бриджі у Коліна і потім стрибала нарівні з братами лісовими та польовими дорогами поблизу Лондона. Мати щоразу жахалася, коли бачила старшу доньку після цих прогулянок — запилену, забризкану дорожнім брудом, часом з подряпаним гіллям обличчям. Але Дафні все було байдуже. Вона любила швидку їзду і не боялася ризику. Особливо, якщо поруч вірні супутники та сторожі — три брати.

Однак у місті вона не могла собі дозволити вдягнутися в бриджі, сісти верхи по-чоловічому і гнати коня з усієї сили. Втім, іноді, коли виїжджала на прогулянку рано, коли представники вищого світла ще бачили ранкові сни, вона влаштовувалась у сідлі, як їй зручно, пришпорювала коня і відводила душу в стрімкому галопі — як зараз у далекому краї Гайд-парку, де не було ні душі, де вітер тріпав їй волосся і викликав сльози на очах… Такі прогулянки допомагали, нехай ненадовго, викинути з голови все, що постійно турбувало, і були незамінними ліками від кохання.

Дафна давно вже зникла від конюха, що супроводжував її, прикинувшись, коли той марно закликав її зупинитися, що не чує його. Гаразд, потім вибачиться перед ним. Щоправда, на відміну від конюхів у їхній власній бриджертонівській стайні цей ще не знав про її неабияке вміння їздити верхи, а тому міг за неї турбуватися.

Але вона хоче бути одна. Їй треба залишиться зі своїми думками. І стрибати якнайшвидше. І зупинятись де і коли захоче, і щоб ніхто не спостерігав за нею, не бачив виразу її обличчя.

Дафна сповільнила біг коня, бо в'їхала на ділянку, що поросла деревами та чагарником. Потім зовсім зупинилася, глибоко вдихнула запахи ранньої осені і заплющила очі, прислухаючись до співу птахів, до шелесту листя.

Але в ці звуки втрутилися інші, сторонні. Вона розплющила очі, насупилась. Якийсь вершник здався вдалині, серед дерев та кущів. Він наближався.

Їй зовсім не хотілося його компанії, вона ні з ким не мала наміру ділити свої думки і серцевий біль, а також швидкоплинну радість від дотику до природи. Проте, враження було таке, що вершник помітив її і вирішив будь-що-наблизитися. Що йому треба?

Дафна знову дьорнула коня, потім різко звернула вліво і, озирнувшись назад, переконалася, що людина на коні слідує точно за нею. Їй стало трохи не по собі. Навколо не було нікого, хто міг би прийти на допомогу, якщо у цієї людини погані наміри. А раптом він якийсь злочинець? Грабіжник? Маніяк? Нехай навіть просто п'яний гуляка.

Та це ж її конюх! Слава Богу. Звичайно, він — у будинку Гастінгса вони всі носять червоні лівреї… здається, у цього вершника червона… Чи ні?

Від думки, що охопила занепокоєння, у неї трохи плуталися, і, не віддаючи повного звіту у своїх діях, вона надто сильно пришпорила коня, спрямувавши його крізь кущі та дерева прямо до тієї людини… Удар!..

Вона налетіла на велику гілку і спочатку відчула, що їй не вистачає повітря, наче хтось стиснув горло, а потім зрозуміла, що падає… летить на землю.

Ще один удар — і вона лежить на землі, на щільному килимі з осіннього листя, яке пом'якшило падіння. Але все одно біль у всьому тілі. І важко дихати. Ох, як важко дихати! Однак вона повинна дихати. Хіба ж можна не дихати? Тоді вона помре… Дихай, Дафно! Дафно, ти повинна!

— Дафно!

Що це? Як голосно воно кричить! І чому чоловічим голосом? Ні, це не вона. Тоді хто?

Вона чує: хтось зіскакує з коня, прямує до неї. Шурхіт опалого листя стає все голосніше.

— Дафно!

— Саймон? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам та очам.

Чому він раптом опинився тут? Як сюди потрапив?.. Але яке це має значення, якщо він поряд, якщо нахиляється до неї, і їй уже легше дихати, повітря майже вільно наповнює легені.

Вона відчуває руки на своєму тілі.

— Де тобі боляче? — Запитує він. — Скажи, де найболючіше?

— Скрізь, — відповідає вона і з полегшенням заплющує очі.

Він легко торкається її віків.

— Розплющ очі, — тихо каже він. — Відкрий і глянь на мене. Ти добре бачиш моє обличчя? Воно не в тумані? Вона хитає головою.

— Я не можу. Все ходить ходуном.

— Ти можеш, — наполегливо вимовляє він. — Зараз заспокоїшся і все стане на свої місця. Ти маєш легкий шок від несподіваного удару. Заспокойся і повільно розплющ очі. Дивись прямо на мене.

Вона виконала прохання. Не могла не виконати — таким благаючим, схвильованим був його голос. І вона чітко побачила його обличчя — воно було під стать голосу: теж стривожене і благаюче. А очі дивилися прямо їй у душу.

— Добре… все добре, — заспокійливо, як з дитиною, говорив Саймон. — Тут боляче?.. А тут?.. Ти хороше відбулася, люба… А…

Кров відхилила в нього від лиця — він згадав… А як дитина? Той, якого ще немає, але котрий має з'явитися. Його дитина… Їхня дитина… Як же вона? Що буде із ним?

— Дафно, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, — тобі вже краще, я бачу. Відповідай мені.

Вона кивнула.

— Біль вщух, Дафно?

— Майже. Мені набагато легше. І дихається добре.

— Ти впевнена?

Вона знову трохи хитнула головою.