Читати книгу - "Атлантида"

Цю ніч вони нарешті провели в комфортних умовах на борті «Сі-Венчера», а тепер ніжилися під промінням ранкового сонця, що підіймалося на сході, за кам’яним колом. Синій комбінезон приховував свіжу пов’язку на грудях Джека. З обличчя Костаса знати було, через що йому довелося пройти. Катя ж і досі була пригніченою та майже не розмовляла.

— Зі щирого серця вітаю вас із відкриттям, а також із вдалим подоланням перешкод, що лежали у вас на шляху, — промовив Джеймс Ділен, потискаючи руку Джекові.

Слідом за Діленом із гелікоптера вийшла Айша Фарук, помічниця Гібермаєра, яка знайшла в пустелі папірус із символом Атлантиди і яку Ділен із Гібермаєром запросили полетіти разом із ними. Трохи далі стояв, привітно посміхаючись, Ефрам Якобовіч, мільярдер і комп’ютерний магнат, фінансова допомога якого уможливлювала широкомасштабні дослідження Міжнародного морського університету.

Джек мав відчуття, наче конференція в Александрійській фортеці відбувалася цілу вічність тому, хоча насправді минуло лише чотири дні. Однак дослідники й досі залишалися в одному кроці від своєї мети, від того невідомого, що змушувало жерців упродовж багатьох поколінь охороняти свою таємницю від усіх.

Коли вчені вже збиралися ступити на видовбані в камені сходинки, з-за мегалітів вибіг Мустафа Алькозен. У руках він тримав два водолазні ліхтарі.

— Вибачте за спізнення, — важко дихаючи, промовив він. — У нас була важка ніч. Учора ввечері прилади далекого сповіщення турецької протиповітряної оборони зареєстрували ударну хвилю від вибуху в Абхазії, біля кордону з Грузією. — Він підморгнув Джекові. — Ми вирішили, що це становить загрозу національній безпеці та вислали туди загін швидкого реагування для розслідування обставин справи на місці.

— Що сталося з творами мистецтва? — спитав Джек.

— Більшість із них залишалися в житлових будівлях Асланового комплексу, а ті, що встигли розтягти, перебували за межами району найбільших ушкоджень. Нині гелікоптери військово-морського флоту Туреччини транспортують цінності до Стамбульського археологічного музею для ідентифікації та збереження. Потім їх повернуть законним власникам.

— Шкода, — зауважив Костас. — Вони склали б унікальну пересувну виставку. То є зразки високого мистецтва усіх культур і часів, яких іще ніхто і ніколи не бачив зібраними докупи. Це було б неймовірне шоу.

— Можливо, деякі стривожені колекціонери спершу схочуть побачити свою власність, — сказав Джек.

— І все-таки це просто чудова ідея, — спокійно, але не без ентузіазму промовив Ефрам Якобовіч. — Це було б корисне вкладення коштів, конфіскованих із рахунків Аслана. А наразі скажу, що я знаю одного приватного мецената, який уже тепер може виділити гроші, потрібні для цього проекту.

Джек вдячно посміхнувся й повернувся до Мустафи:

— А як же міжнародна ситуація?

— Ми вже деякий час шукали привід для експедиції до Абхазії, — відповів турок. — Ця країна стала головним перевалочним пунктом для постачання центральноазійських наркотиків. Тепер, коли зв’язок із терористами доведено, уряди Грузії та Росії запевнили нас, що ми повністю можемо розраховувати на їхню підтримку.

Джек відчув у цих словах частку скепсису, але спробував приховати свої почуття. Він знав, що Мустафа змушений дотримуватися офіційної позиції, хоч усі розуміли, що шанси на якісь радикальні зміни мінімальні.

Вони подивилися на низький силует «Казбека» та флотилію турецьких і російських швидкоплавних катерів, яка з’явилася вночі. Усе це свідчило про те, що процес усунення боєголовок уже розпочався, і незабаром підводний човен відбуксують до порту прописки, щоб там знешкодити. Після вилучення реакторного відсіку човен разом із тілами капітана Антонова та членів його екіпажу мусили затопити в морі, зробивши його останнім пам’ятником жертвам холодної війни.

— А як щодо обладнання? — поцікавився Костас.

— Усе придатне для подальшого використання відійде грузинам — їм це найпотрібніше. Я хотів також передати їм «Гриф», але бачу, що тепер це навряд чи можливо. — Мустафа всміхнувся Джекові. — Натомість вони отримають абсолютно новий береговий корабель класу 1154.

— То що станеться з «Грифом»? — тихо спитала Катя.

Усі подивилися в море, на судно, відбуксоване до району підводної западини. Видовище було просто жалюгідним: поранений корабель нагадував пам’ятник жадібності та зарозумілості однієї людини.

Мустафа подивився на годинник:

— Гадаю, невдовзі ви дістанете відповідь.

Наче почувши його слова, у небі над ними з громом пролетіли два F-15 турецьких ВПС. Подвійні форсажні камери викидали червоне полум’я. Літаки, тримаючись зовсім близько один від одного, полетіли до своєї цілі. Коли вони опинилися у двох кілометрах від острова, від лівого винищувача відділився якийсь предмет та вдарився об воду. Літаки рвонули на південь, а над морем здійнялася видовищна вогняна стіна, що поглинула покалічений корабель.

— Термобарична бомба, — спокійно сказав Мустафа. — Уперше використана американцями в Афганістані. Нам потрібна була реальна мішень, щоб перевірити систему бомбометання, встановлену на наших нових F-15.

До них нарешті долетів гуркіт. Мустафа повернувся та жестом указав на прохід у скелі:

— Пропоную увійти.

Прохолодне повітря у проході було надзвичайно приємним після перебування на спекотному сонці, що вже встигло розігріти скелі ззовні. На тих із присутніх, хто ще не бачив зали для аудієнцій, перше її відвідання справило просто незабутнє враження. Всі нагадування про Асланову присутність зникли, і печера знову набула первісної чистоти. Трони були порожні, наче чекали на повернення верховних жерців, які звільнили їх більш як шість тисяч років тому.

Струмінь пари майже зійшов нанівець — залишки дощової води за ніч устигли висохнути. Тепер на цьому місці виблискував стовп сонячних променів, що освітлювали центральне узвишшя, наче театральні юпітери.

Кілька секунд стояла тиша. Навіть звиклий до пишноти давнього Єгипту Гібермаєр, і той зняв свої затемнені окуляри та стояв, наче втратив дар мовлення.

Ділен повернувся обличчям до своїх супутників:

— Леді та джентльмени, не виключено, що ми зможемо заповнити лакуни в тексті. Я впевнений: до ще приголомшливішого відкриття лише один крок.

Джека ненастанно дивувала здатність його наставника відсторонюватися від захвату відкриття. Завжди одягнений у бездоганний білий костюм із краваткою, Ділен наче прийшов з іншої епохи, з часів, коли невимушена елегантність була таким самим невід’ємним атрибутом ученого, як і професійний інструментарій.

— Нам залишився один крок, але зробити його треба дуже обережно, — вів далі Ділен. — Папірус — лише уривок, та й фестський диск залишається складним для розуміння. З напису над входом ми можемо зробити висновок, що «Атлантида» — це фортеця або цитадель, так би мовити, монастир. Для чужинців це слово, мабуть, означало і місто в цілому, але мешканці використовували його на позначення найсвятішого для них місця — скелястих схилів і печер, у яких уперше поселилися їхні пращури.

— Це як афінський Акрополь, — зауважив Костас.

— Саме так. Із тексту диска випливає, що всередині Атлантиди існує місце, назву якого я переклав як «місце