Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Звісно, що нахабний і божевільний шибайголова-хокеїст намагається сісти в ліжку після моїх слів, тому я підскакую майже впритул і наказую йому негайно лягти назад.

— У мене немає слів, щоб описати... Ти! Ти отримав дуже конкретну травму, і я... Я ж... повелася на твої вмовляння, а потім що? Ти... просто вирішив нічого не робити?!

Резник не зводить із мене уважного погляду, і моя нервозність перетворюється на неконтрольовану лють.

Що я відчула, коли повернулася в медичне крило центру і виявила, що ніхто не витанцьовує довкола капітана "Скалозубів" та його пробитої голови схвильовані кола... Бо цей сам собі господар пропав і нікому ні слова не сказав!

— Про що ти думав, поясни мені! — наказую я, і так дивно, що моя рука не тремтить. Навпаки — мій палець украй чітко вказує хокеїсту, який сидить навпроти, на те, що доведеться відповідати конкретно.

— Про тебе, — скуто відповідає Резник.

— Що... про мене? — розгублено перепитую я.

— Про тебе думав.

— А нічого, що якби з тобою сталося щось гірше... — Намагаюся вимовляти всі слова виразно, але заважає спазм у горлі. — То тоді б це точно обернулося для мене катастрофою?

— Я знаю, Рито. Я ж кажу, думав про тебе.

— Ні, — мотаю головою і не можу зупинитися. — Ні. Ти про себе завжди думаєш. Я підставилася заради тебе... Я заради тебе... все на кін поставила. Усе! Усе, що в мене є! Якби... якби... я б більше не змогла працювати.

Резник знову намагається піднятися, але я виставляю перед собою руку.

— Рито, якраз тому, що я розумію...

— Ні, ти не розумієш. Я свідомо ризикнула. Я пішла на ризик. Заради тебе. А ти... Ти вирішив угробити себе?! Як можна було просто махнути на свою ж пробиту голову?! Що ти наробив, Артуре? Поясни мені, — кажу я настільки сухим тоном, що мені самій стає ніяково.

Це все — для того, щоб стримати дурні сльози. Я не буду плакати. Я — не плакса і ніколи нею не була, і не дозволю Артуру Резнику зробити з мене безхребетну істоту.

Я й так уже розмазалася заради нього, але нехай це хоча б залишалося в ліжку... Щоправда, він і це споганив.

— Я нічого не наробив. Я відіграв, і я прям на сто відсотків знаю, як ти ризикнула.

— Я про твою голову! Про те, що ти нічого не зробив після. Поясни мені, чорт забирай! Ти що... не розумієш? Ти міг втратити життя!

— І що?! — несподівано холодно й коротко сміється він.

Від пережитого шоку мені здається, що я більше не стою на ногах. Світ навколо ніби звужується, до однієї точки. І ця точка — в очах Резника навпроти.

Він смертельно серйозний, і я запинаюся на кожному слові:

— Що ти кажеш... таке?

— Як є кажу. Найголовніше — це виграти. Ну, міг позбутися. І що?! Ну і що?

— Що ти кажеш, — шепочу я, — перестань. Це не жарти, господи... Артуре, ти ж угробиш себе. Я... Я-я забороняю... тобі. Я забороняю!

На мить мені здається, що Резник сміється над моїм тремтячим голосом і очевидними сльозами, що підступають до очей. Я крокую то вправо, то вліво, і стискаю руки в кулаки.

— Ти перестанеш говорити таке, — відрізаю я. — Такі травми... Розбита голова, ще й не вперше, це не привід жартувати. Ти ставитимешся до цього по-нормальному. Інакше ти уявлення не маєш, що я можу зробити.

Його обличчя залишається стягнутим маскою байдужості, тому воно здається набагато дорослішим і ще мужнішим. Немов я розмовляю з якоюсь копією Артура Резника, якого я нібито знала, але... мабуть, не так добре знала, як припускала.

— Що... ти... можеш... зробити, — повторює він за мною і примружується.

Зрадницькі сльози наповнюють очі, але не заважають ясно бачити. Точніше, саме завдяки їм мій погляд вихоплює кожну дрібну деталь навколишніх предметів неймовірно чітко.

І в цій палаті або занадто яскраве світло, або мене засліплює реальність.

— Так, — стискаю я кулаки знову. — Що я можу зробити. Твоя голова опиниться в цілковитій безпеці, якщо я захочу. Ти не посмієш більше, — ламаним голосом закінчую я, — розкидатися такими речами.

Бо я можу позбавити Резника головного ризику. Щоправда, доведеться позбавити його хокею, але я точно можу це зробити, якщо забажаю.

Я завжди вважала, що у мене досить чудова реакція — завдяки багаторічним тренуванням, — але зараз виявляється, що це не зовсім правда. Бо я навіть не розумію, в яку мить Артур хапає мене за плечі й насильно притягує до себе.

Моє коліно переживає слабкий удар, зачіпаючи залізну деталь ліжка, але це ніщо порівняно з відчуттями, що наповнюють мене, коли Резник охоплює моє обличчя долонями та нахабно втискає у своє.

Він дихає мені в губи, вимовляючи злі слова просто в рот.

— Дай-но розповім тобі, Рито. Раз ти дорвалася до серйозної розмови, чорт би тебе побрав. Чорт би тебе побрав, Рито, — він стискає зуби, посилюючи хватку. — Що, якщо мені плювати на хокей? От мені реально начхати на хокей, це великий-великий секрет, зайчихо, — його сміх пронизує, немов відлуння, пробирається в моє серце холодом. — Це просто єдине, що у мене виходить. Так склалося, так пішло. Єдине! І тоді... яке це все має значення, — він стискає мої долоні й підіймає до місця пов'язки, — навіщо терпіти це все, — практично випльовує Резник, — якщо не вигравати?

Я намагаюся відвернутися, а він мене тільки сильніше в себе втискає.

Це слово "все", яке він випльовує з таким почуттям... Я точно знаю, що за ним ховається. Нескінченні дні роботи, у якої ніколи не буває вихідних, бо режим — це спосіб життя. Літри поту і крові, і тонни сліз, які заборонено проливати.

Твоє тіло — інструмент, і тобі щодня доводиться ламати його, а якщо вже зовсім зламається — то знайдуть когось іншого на заміну.

— Так, жодного значення не має, взагалі ні біса, якщо не вигравати. — Ми все ще дихаємо одне в одного. — Потрібно тільки вигравати, тоді з'являється сенс. Але ти не розумієш, і це не страшно. Ти тільки...