Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Сядьмо? — вона обернулася, ловлячи замислений Наталин погляд.

Андрій цілими днями проводив із друзями, з’являючись вдома тільки ближче до ночі, а вони втомилися сидіти у квартирі, ось тому-то і вирішили прогулятися. Влаштувалися на лавочці біля каналу — дрібного, зеленого, але з качками на березі, гарного.

Антоніна спрямувала погляд на цих самих качок, усміхаючись своїм думкам, а Наталя знову чомусь кинула стривожений погляд на те місце, де свекруха згадувала про сина.

— Антоніно Миколаївно, я сказати хотіла…

Старша жінка озирнулася на Наталю, продовжуючи усміхатися. І сміх, і гріх! Знайомі — двадцять із хвостиком років, ніколи вона не намагалася залякати невістку, навіть із порадами своїми не сунула ніс у молоду сім’ю, благословила, до того ж не тільки показово, а й серцем прийняла, а Наталя досі побоюється. Чи не дурість?

Ось і зараз невістка перевела на Антоніну невпевнений погляд.

— Говори, — а коли свекруха благородно дозволила, проковтнула, опустила очі на руки, що стискають ручку сумки, а потім знову перевела на обличчя матері чоловіка.

— Пам’ятайте, ті гроші…

— Які? — Антоніна підвела брову, щиро дивуючись. Про гроші вони якось раніше не говорили.

— Гроші, які Володя… Які Володі, тобто мені… ну…

— Володимира гроші, — Антоніна бачила, що невістці важко підібрати слова, а тому вирішила спростити завдання.

— Так.

— Так що з ними? Чому раптом згадала?

Наталя знову зітхнула, кинула погляд на небо, проводжаючи хмари, подивилася прямо на свекруху.

— Знаєте, я їх ледве не зняла. Коли звільнили, потрібні були гроші, не хотіла, щоб Настя нас з Андрієм тягнула. Мені не подобалося, що вона вимушена допізна пропадати, що вона не висипається, сама нервує, хвилюється. Я намагалася знайти роботу, а коли зовсім впадала у відчай, кілька разів збиралася піти й зняти ті гроші. Вибачте…

Випаливши все на одному диханні, Наталя знову втупилася на побілілі кісточки. Зізналася, і стало легше. Ніби висповідалася. Але реакції очікувала не такої.

Не те щоб схвалення, але не того, що Антоніна відвернеться, знову дивлячись на качок, хмикне пару раз, похитає головою явно своїм думкам.

— Дурненька ти, Наталю. Сорок років, дівці, а дурненька. — А потім подивиться на неї. Не злісно. Як на дитя мале. — Ти зараз за що вибачилася? За те, що збиралася своїх дітей нагодувати коштом своїх же грошей?

— Вони не мої.

Ототожнювати гроші із собою, Наталя не збиралася. Занадто вони здавалися їй брудними.

— А чиї? Це ваші гроші, Наталю. Твої, Насті та Андрія. Це гроші, які не повернуть дітям батька, а тобі чоловіка, але зроблять ваше життя трохи простішим. Гроші, які вже мали зробити ваше життя простішим. Його сім років немає, Наталю. І ти сім років не можеш їх зняти…

— Я їх не зніму. Ні копійки. Раніше думала, що зможу, а тепер ні. Тепер у мене буде робота, і я сама зможу забезпечити своїх дітей.

— Ну й дурниці, — Антоніна знизила плечима, знову відвертаючись від невістки.

— Дурниці… — а Наталі стало прикро. За себе, що дурепою обізвали, за Володю, чиє життя оцінили ось так — у національній валюті. — Так чому ж дурниці? Адже він і ваш син!

— Мій, — у погляді свекрухи, яка знову дивилася на Наталю, блиснув біль. — Мій син. Єдиний. Улюблений. Був. А тепер його немає, зате є онуки. І їх потрібно на ноги ставити, їм потрібно те, що ми собі дати змогу можемо далеко не завжди. А те, що ти говориш… Це гординя, Наталочко. Гординя, а не гордість. Який сенс у цій твоїй упертості? У чому твій приклад дітям? Ніколи не пробачайте? Живіть, постійно згадуючи й ненавидячи? Не думайте рухатись далі? Зарийте себе там же? Не даючи й шансу йти далі?

Наталя мовчала, ніздрі злісно роздувалися, а в горлі стояв ком. Антоніні так і хотілося її труснути, а потім притиснути до грудей, щоб виплакалася. Сім років пройшло, а вона так і не змогла. Досі душить ті сльози, сердячись, заперечуючи, ненавидячи.

— Ти ж себе поруч із Володимиром закопала, дурненька. Прямо там, на сусідньому, куди дійсно колись ляжеш. А навколо життя. Життя, Наталю! Тобі тридцять три було. Навколо тебе стільки хороших людей крутилося, а ти…

— Ви хочете, щоб я вашому синові зрадила?

Антоніна фиркнула, явно не оцінивши те, якою злістю блиснув погляд невістки.

— Так він перший би тобі сказав, щоб хоча б спробувала! Хоча б спробувала ще раз щастя. Щоб жила, Наталю.

— Мені було тридцять три, у мене на руках залишилося двоє дітей, мені було не до спроб…

— Тоді тобі було боляче. Тоді тобі було складно. Тоді тобі здавалося, що ти більше ніколи не дізнаєшся, що це таке — бути щасливою, а потім… Наталю, знаєш, що найстрашніше? Минуло сім років, а нічого не змінилося. Для тебе ті гроші як були проклятими, так і залишилися. Ти як не дозволяла собі дивитися в сторони, так і не дозволяєш. Ти живеш своїм горем. Але ж у тебе дійсно діти ростуть. Ось виростуть вони, і що? З чим ти залишишся? Будеш чекати, коли вони приїдуть? Раз на три місяці або навіть рідше? Я так живу два роки, і знаєш, це жахливо. А тобі так — життя проводити. Подумай, Наталю. Прошу тебе, подумай, що ти робиш зі своїм життям.