Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

І знову я видряпувалась з ненависної вати, що закладала вуха та поховала мою свідомість у своїй м’якій шматанині. Почувала себе нещасною ящіркою, чиї лапки намертво зав’язли у ворсистому противному волокні. Звуки насилу пробивались через раз, а часом з відлунням, немов вата зникала і я опинялась у якійсь печері. Пальці ковзнули по поверхні, де я лежала: схоже на диван.

– Колвін! Не стій над душею! – пролунало навіть дуже гучно, і в голові задзвеніло.

Ольга. Її рука зараз в мене на сонячному сплетінні, і я відчуваю, як вона вливає в мене щось теплою поколюючою хвилею. І все ж таки у тілі слабкість. Як же я ненавиджу цей стан! Очі розплющити сил нема.

– Ольго, чому так довго? – голос Колвіна ледь чутно.

Коли вже я виберусь з цієї вати?! Звуки то зникають, то гримлять.

– Ігоре! Досить кола накручувати! Олеже, забери його! Йдіть накопичувач їй краще підберіть, щоб до такого стану не доходила.

Кроки почали віддалятись, перемежаючись професорським бурчанням. О, так! Незадоволено буркотіти, покрикувати чи порикувати Колвін любить – це у його стилі. Пальці Ольги лягли на мої скроні й після пари хвилин приємного поколювання у моїй голові настало благодатне просвітлення: бридкий ватний стан зник, і печера з її відлунням не з’явилась. Я навіть повіки розліпила:

– Все… нормально?

Дубовська перевірила мій пульс:

– Уточни: з ким саме?

– З Колвіним.

– Живий, відносно здоровий, і навіть не схуднув. З тобою теж майже нормально і ногу твою я відремонтувала: вивих був.

Все, що стосувалась мене, я якось повз вуха пропустила й напружилась:

– Не схуднув? А скільки я так валялась?

Ольга розсміялась:

– Дві години, Лєра! Усього лиш. Та й те тільки тому, що у твого Колвіна резерв спустошений, а то б він вже давно його в тебе влив.

Так, з земною медициною дійсно щось не так:

– Бігати вже через дві години після відкритої черепно-мозкової травми?! – я закашлялась від усвідомлення того, що відбувається.

– Ну, по-перше, бігати – це гучно сказано. Він і ходить тільки тому, що впертий. Полежати йому точно не завадило б, та це ж Колвін! В мене – таке саме чудовисько: розберуть на запчастини, та у ліжку не втримаєш. А, по-друге, в Ігоря високий ступінь регенерації та самовідновлення. Але навіть при цьому, свою енергетику відновлювати він буде з тиждень, мінімум: все ж поранення було смертоносним.

Я судомно зглитнула:

– Він… дійсно міг померти? Ти ж казала, що в нього висока ступінь регенерації.

– Травма вбила б його швидше. Механізм регенерації не такий швидкий, як того хотілось би. В нас тут, знаєш, теж ліміт на дива. Та після надання допомоги, процес іде швидше. І цього разу Колвіну пощастило.

З везінням я б посперечалась: такий спец, як я, міг і вбити. Хоча, раз не вбила, значить, щасливчик. В мене ось везіння дивне: шкутильгає на обидві ноги, при тому мої у прямому сенсі цього слова. Воно спочатку стусоне мене зі всієї дурі, а потім – опа! – ось він твій порятунок! А можна не створювати ситуації, коли мене рятувати треба?! Я за своє життя стільки адреналіну вихлюпнула, що можна спортсменам на бігових доріжках зціджувати для покращення результатів. Хоча, цікаві можливості в цього світу: заради такого варто й монстрів потерпіти.

Я повернулась до Ольги:

– Якби я цього не зробила, ти б встигла його врятувати?

Вона невпевнено похитала головою:

– Не знаю. Я бачила друзку – увійшла вона глибоко. Якби це був Олег, так – встигла б. Застосувала б ту ж саму магію, що й ти. Та в польових умовах з обмеженими засобами з кимось іншим…

– А Олег не постраждав?

Ольга відмахнулась:

– Обличчя трохи посікло. Вже й сліду не залишилось.

Я згадала, як вона рикнула на Колвіна й про якийсь накопичувач сказала. Ігор теж згадував про нього, коли про рушійні сили магії розповідав:

– А куди ти їх обох відправила? Що за накопичувач для людей?

– Каміння-підвіси із вбудованою в них місткістю для накопичування енергії й утримання її в ній.

Тут не тільки з медициною, тут і з фізикою все не так:

– Як невеликий підвіс може втримувати значну кількість енергії?

– Це питання до Стрельницьких артефакторів: вони в цьому великі спеціалісти. Але це працює. А моя справа – цілительство, і подібні артефакти є великою підмогою на моїй ниві, – вона кинула на мене оцінюючий погляд. – Тобі поїсти не завадить.

І вона туди ж! Чому всім так хочеться мене нагодувати?! Ольга сама он – Дюймовочка-Дюймовочкою! Я зміряла її у відповідь:

– От хто б казав!

Дубовська заливисто розсміялась, наче дзвоники кришталеві задзеленчали:

– Лєра, я не про це! Сама не люблю, коли мені натякають на мою зайву худорлявість. Тобі після твого спустошення поїсти треба. Вливати в тебе тоніки більше не можна – усьому є межа, а енергію відновлювати потрібно. Їжа також її відновлює, хоч і в меншій ступені.

Я спробувала сісти, та одразу ж відмовилась від цього наміру, оскільки голова пішла обертом, а клубок, що підступив до горла, чітко і впевнено заявив, що шлях до шлунку лежить тільки через його милість, а він поки що не набув прихильності задля цього. Упавши знов на подушку, я приречено закотила очі й застогнала:

– Їжа? Ні – не мій випадок.

– А ось це ми зараз виправимо.

Ольга рушила до столика, що знаходився неподалік і на якому стояв досить цікавий саквояж, де на бежевому фоні красувались акварельні маки впереміш з волошками, по котрим швендяли… так! ті самі сонечка! Вони мене просто переслідують! Та картинка сподобалась: вона ще й рухалась, наче квіти коливались на вітру, а нахабні комахи періодично порхали з однієї квітки на іншу. Чергова ілюзія, судячи з усього.

Дубовська вилучила звідти флакон, щось накапала у чашку з водою й піднесла мені:

– Це заспокоїть шлунок.

Я слухняно проковтнула і важко зітхнула:

– А там не знайдеться чарівного засобу, який здатен заспокоїти дійсність, або хоча б змусити її піти на компроміс?