Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Почулись кроки з боку вхідних дверей і долетів задоволений Колвінський голос:

– Не знаю, як з дійсністю, та засіб для пошуку деякого компромісу з власним організмом я тобі віднайшов.

Поки професор йшов до дивана, я, краєм ока помітила, як Ольга, схопивши за рукав чоловіка, потягла того на другий поверх котеджу. Дякую, добра жінка: залишила мене сам на сам… з Колвіним. От саме зараз! Після бісових тролів! Після того, що я зробила і яким чином… Мені й заручин вистачило: з головою видали… Прикинутись, що я знов свідомість втратила? Ну, так, цього індивіда таким не купиш.

Колвін присів поряд і взяв мене за руку:

– Лєрка, ти – як?

Якщо я виглядаю так само, як він, то, мабуть, не дуже. Під очима професора лягли темні кола, в самих очах гарячковий блиск, вилиці різко окреслились, а шкіра своїм кольором пішла недалеко від снігу. Хоч зараз під вінець! Обох. І світлину на пам’ять, щоб лякати. Помилувалась. Поморщилась. Зітхнула:

– Як під час іспиту у професора Колвіна після сьомого, чи восьмого питання.

Його обличчя спотворилося такою болісною гримасою, що я вже десять разів пожалкувала, що ляпнула. Він схилився до мене. Холодні губи торкнулись моєї скроні, а не менш холодна долоня лягла на мою щоку. О, боги! В нього бувають холодні руки?! Про губи я взагалі мовчу. До мого слуху долинуло тихе:

– Пробач.

Почалось! Ох, вже ці сильні чоловіки! Довелось, чого б мені це не коштувало, обвитися руками навколо його шиї:

– За що?

– Хотів незабутній відпочинок тобі влаштувати, а вийшло…

Я навіть сміхотнула:

– Так воно так і сталось! Просто бажання свої конкретизувати треба було. Цей відпочинок я точно не забуду!

– Саме так, – ледь не скреготнувши зубами, видихнув він поряд з моїм вухом.

– А! Я зрозуміла! Це був таємний план, як позбутися мене: зруйнувати охоронну систему, вступити в змову з Артемом, щоб той виманив мене прямісінько до тролів, і підсунути на моєму шляху гілку, щоб я далеко не втекла. А в останню мить подумав: де ж ти ще такого піддослідного кролика знайдеш для своїх експериментів, і вирішив відбити.

Він смикнувся, намагаючись вивернутись з кільця моїх рук:

– Мені не смішно!

Та тут вже я вирішила виявити стійкість й, зчепивши руки так, щоб він зміг лише трохи здійняти своє обличчя над моїм, потягла назад, впиваючись в його губи. Колвін розчепив мої руки на його шиї, опускаючи їх на подушку, та поцілунку не перервав. Навпаки, він перехопив ініціативу, і вже його губи впивались в мої, поступово наливаючись теплом. Тільки пальці на моїх зап’ястях все ще віддавали прохолодою.

Пристрасного поцілунку не вийшло, щоправда, оскільки ми обидва були у дещо розібраному стані та, якщо в Ігоря якісь сили ще були, то в мене вже й повітря в легенях закінчувалось, і світло в очах меркнути почало. Відчувши це, Колвін відірвався від моїх губ, змістивши акцент на щоку, вилицю, шию, поступово підбираючись до мочки вуха й захоплюючи її у полон легким прикусом. Я ледь стримала себе, щоб не вигнутись дугою, влипаючи у чоловічі груди, й не застогнати. Потягла руки на себе, та почула тихий видих:

– Лєрка… я кохаю тебе…

Від несподіванки я завмерла й, здається, як дихати забула. Стадо сонечок, що вискочило раптово з коматозного стану  та возз’єдналось зі своїми співродичами на саквояжі, судячи з їх кількості на моїй шкірі, зараз стояло та переминалося з лапки на лапку в очікуванні моєї реакції. Я також… переминалась… образно кажучи. А реакції чекали не тільки сонечка. І я б теж почекала деінде, та мені пощастило набагато менше. Треба було щось відповісти, та всі слова застрягли у горлі в заторі під назвою «паніка».

Ні! Ну, не можна ж так раптово ставити людину перед фактом! Я не готова. Я… я не знаю, що відповісти. І взагалі, після всього, що сталось, хіба треба ще щось казати? Все й так…  зрозуміло. Я прямо там все сказала… подумки… поки друзку витягала…

Мовчання затягувалось, і Колвін, не дочекавшись хоч якоїсь реакції з мого боку, почав підводитись, відводячи очі в бік. Ну, так: чоловіча логіка! Нічого не відповіла, значить, сказати нема чого. А не можна здогадатись, що у дівчини шок, наприклад, з несподіванки? Невже й так не зрозуміло, що – так! – я кохаю цього бісового монстра!

Професор раптово смикнувся й завмер, втупившись в мене ошелешено. Я знітилась, втягуючи голову в плечі:

– Це… я… вголос… сказала?

Цікаво: все, чи тільки останню фразу? Хоча, яка тепер різниця?

– Якщо тільки в мене після травми слухові галюцинації не почались, – продовжував він витріщатись на мене, як на невідому звіринку.

– Скоріш за все…, – закивала я, зацьковано ховаючи погляд кудись у бік спинки дивана. – І в мене… язикові… галюцинації… Головою, мабуть, приклалась… коли падала.

Колвін, з досить загадковою посмішкою, потягся рукою до моєї щоки, торкнувшись її степлілими пальцями, він почав схилятись до мене знов, явно націлившись на мої губи, судячи з його очей, в яких промайнув підозріло хижий блиск, та зі сходів долетів голос Ольги:

– Молодь! Нас запрошують на пиріжки. Тож, відривайте ваші царствені точки від дивана – потім намилуєтесь. Часу в вас буде достатньо. 

Ігор поліз до кишені, пробуркотівши по ходу:

– З приводу цього в мене дуже великі сумніви.

Він вилучив плаский оксамитовий футляр, з котрого дістав підвіску з таким же каменем, як і в обручці. Індиголіт у вигляді багатогранника був оправлений у срібло, що обплітало його рунічною в’яззю – так мені в усякому разі здалось, й світився зсередини, розсипаючи навколо синьо-зелені іскри.

Колвін подав мені руку, допомагаючи сісти, й застібнув ланцюжок в мене на шиї:

– Тепер я хоч буду певен, що ти не спустошиш себе до дна.

Я торкнулась пальцями камінця, і по моїй шкірі ковзнув приємний теплий струм:

– Дякую, – поки здіймала очі на Ігоря, відчувала незрозумілий шал почуттів, адже нічого подібного я ніколи не отримувала, а тепер аж занадто, і від цього стало навіть ніяково.