Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Він невдоволено скривився на мої слова:

– Не тобі мені…

Мої пальці лягли на губи Колвіна, змушуючи його замовкнути:

– Не закрий ти мене – та друзка стирчала б у моєму горлі. Тому безглуздо зараз з’ясовувати, хто кого більше врятував.

Професорська рука, геть вже розпечена, лягла зверху моєї. Він потяг її трохи догори й поцілував мою долоню, після чого приклав ту до своєї щоки, посміхнувшись:

– А з’ясовувати нема що: я й так все знаю.

Я не встигла щось заперечити, як збоку жало́бним тоном пробасив Олег:

– Ну, все! Пропав мужик!

Повернулась в його в бік і побачила, як Ольга тицьнула свого благовірного кулаком під ребра, прошипівши:

– Що ж за язик?!

Той тільки зареготав:

– Та це від радощів… що не я один вляпався!

За що отримав ще один стусан від дружини, й ображено поморщився:

– Добре, добре! Піду сани викликати, поки ти мене не забила.

Через пів години ми вже сиділи в затишній вітальні котеджу, що знімали батьки Ольги. Щоправда, затишок порушувався шумом та лементом хлопчаків, старший з котрих розважався з тренажером, що подарував Ігор, зображуючи з себе супермага, який б’ється з тролями, а молодший бігав навколо нас з виглядом якогось войовничого героя з також подарованої книжки. Загалом, було весело та гамірно.

До нашого приходу стіл ломився від смачностей домашнього приготування, при погляді на котрі з мене вирвався невільний стогін. Особливо після більш, ніж красномовного виразу обличчя Колвіна, непрозоро натякаючого, що мене розглядають, як прототип різдвяного гуся. А мій шлунок узяв і погодився з цим, маючи твердий намір посмакувати усім і побільше. Зрадник! Цікаво, що за засіб Ольга мені підсунула?

Десь посеред вечері до Олега підскочив геть розбурханий Артур:

– Тату! Ви з Ігорем – самі круті маги? Я теж таким буду?

Ольга похитала головою й, зітхнувши, сумно подивилась на дитину. Олег усміхнувся, кинув погляд на мене, на дружину й повернувся до сина:

– Круті, кажеш? І на скільки вистачить твоєї крутості, якщо тебе не будуть рятувати такі, як Лєра, твоя мама, чи бабуся з дідусем? В кращому випадку, калікою залишишся після першого ж бою. Бачив я таких крутих.

Зніяковівши, хлопчина затих та кинув дивний погляд на брата, який на ту мить вже вгомонився та примостився поруч зі мною, обнімаючись з подарованою книжкою. Схоже, що після незабутньої прогулянки по лісу, Артем почав виявляти до мене особливу прихильність і зараз розповідав мені про якусь казку. Після почутого, Артур теж втихомирився та сів поряд з дідом, періодично кидаючи на молодшого брата зацікавлені погляди. Я торкнулась ліктем Колвіна, киваючи на хлопчину. Ігор стримано усміхнувся:

– Артем буде цілителем. А в Артура, судячи з усього, зараз переоцінка цінностей відбувається.

Ну, а я додала плюсик до карми Олега. Так, і Колвіну – теж. Приємно все ж таки, коли чоловіки усвідомлюють, що далеко на одній силі не поїдеш, і навіть така, інколи нетямуща, істота, як я, може бути визнана досить корисною.

Вечеря вдалась, а мій шлунок тихенько стогнав, натякаючи, що його сил більше нема, а ті, що були, він явно переоцінив. Організм також почав махати сигнальними прапорцями, наполегливо рекомендуючи прийняти горизонтальне положення. Я кинула благальний погляд на Колвіна і, (яке щастя!) професор виявився напрочуд чуйним. Ми душевно попрощались з хазяями та Дубовськими й рушили до виходу. Щоправда, Ольга намагалась нас вмовити переночувати у них в котеджі, аби вона мала можливість ще поспостерігати за своїми пацієнтами заради їх та її спокою. Та Ігор тільки відмахнувся, заявивши, що за нашим станом тепер він і сам може поспостерігати, тим більше, що занепокоєння той, завдяки старанням самої ж Ольги, не викликав.

Весь шлях до нашого котеджу я трималась, як могла, щоб не звалитись, оскільки варто було мені хоч трохи похитнутись, і я одразу перекочувала б у Колвінські лапи, а він і сам на ногах стояв не надто міцно. Я навіть до кухні самостійно доповзла, коли ми приїхали, дорвавшись до води, котру хлебтала так, наче з пустелі вискочила. На мене просто накотила слабкість, через що кинуло у жар, і його терміново потрібно було загасити.

Колвін весь цей час стояв за моєю спиною, і я буквально шкірою, попри кількість одягу поверх неї, відчувала його напружений погляд. Тому, я пила довго у передсмаку детального допиту з приводу мого стану, й на ходу придумувала причину моєї спраги.

Натягнувши посмішку, я повільно повернулась до Ігоря. Швидше не могла ніяк: один стрімкий рух – і світ навколо мене попливе. Звісно ж, ніщо не сховалось від пильних професорських очей:

– Так погано?

– З чого ти взяв? – невинно війнула віями.

Колвін стиснув губи і вп’явся в мене чіпким поглядом:

– Ти подумала, кому збрехати намагаєшся?

Ну, так! Дехто на студентській брехні собаку з’їв, та не на моїй. Я теж губи стиснула. Ображено:

– Студентка Соколовська хоч раз брехала професору Колвіну?

– Знайшла до чого апелювати!

– Та ж більше нема до чого!

Він схилився до мене:

– Нічого не забула? Я тобі більше не викладач, ти мені – не студентка.

Я обережно почала обходити його, поступово переміщаючись у бік вітальні:

– А це – що означає? Я тепер можу брехати безкарно?

Колвін стрімко розвернувся і встиг спіймати мене раніше, ніж я відскочила, та миттю притиснув до своїх грудей:

– Зовсім страх втратила, Лєрка? – хижо усміхнувся він, схиляючись до моєї шиї.

– Загризеш прямо зараз? – видихнула я, відчуваючи, як зійшлись у спазмі мої лопатки, ледь шкіри торкнулось гаряче чоловіче дихання.

– Не на смерть, як і обіцяв, – тихо промовив він, прокладаючи доріжку з поцілунків від вилиці й нижче, наскільки дозволяв панцир з зимового одягу.

Мої ноги, що й так нетвердо стояли, затремтіли, хоча тієї слабкості, що була ще кілька хвилин тому, я вже не відчувала, та Колвін завмер. Неохоче відірвавшись від своєї «здобичі», він, обхопивши за талію та підтримуючи під руку, потяг мене до вітальні. Всадовивши на диван, він вискочив у передпокій, звідки швидко повернувся без верхнього одягу й прийнявся стягувати його й з мене. Навіть чобітки зняв. Чорт! Приємно.