Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Залишаючись сидіти на полу, він обійняв мої коліна й примружився:

– Зараз краще?

До мене не одразу дійшло і, тільки коли я вдивилась в обличчя Ігоря й побачила тіні, що поглибились, зрозуміла, що одночасно з поцілунками він в мене енергію вливав. Від обурення я ледь повітрям не захлинулась:

– Навіщо?! Я – не помираю! І кулон тоді для чого?!

Колвін ткнувся підборіддям у мої коліна:

– Коли ти сердишся, в тебе очі так чарівно палають!

– Ти не відповів!

– Лєрка, я відновлююсь швидше за тебе, і резерв у мене більше – можу поділитись. А тебе ще й досі хитає. Кулон поки що не налаштований на тебе, тому вливає мікродози. Тобі цього недостатньо. Повністю оговтаюсь і зроблю, як належить.

– Саме так! – рикнула я. – Оговтаєшся! Такими темпами…

Ігор стрімко підвівся і сів поруч, обіймаючи мене за плечі:

– Я не звалюсь, якщо ти про це, – він тицьнувся носом у моє волосся. – Так переживаєш за цього бісового монстра?

Переживаю! Та промовчу. Я й так достатньо наговорила. Мені тут звикнути треба… не сахатись. І взагалі, хтось щось обіцяв:

– Перелік, – буркнула я.

Колвін застиг, виринувши з моєї копиці й схилився до мого обличчя з дещо ошелешеним виглядом:

– Який перелік, синице?

– Котрий мені було обіцяно, і з якого я буду вибирати, куди вирушити.

Він відкинувся на спинку дивана:

– Просто зараз?

Я розвернулась до нього з виразом праведного гніву:

– Обіцяно було ввечері.

Ігор окинув мене здивованим поглядом:

– Ти ось тільки ледве на ногах стояла.

– Якщо хтось забув, то я нагадаю, що цей хтось от тільки зі мною енергією ділився. Тож, на ногах я стою досить впевнено. Але, – я, нахабно усміхаючись, скинула головою, втуплюючись в очі Колвіна, – якщо комусь важко знаходитись у відносно вертикальному положенні, то я можу запропонувати переміститись до кімнати з більш зручною горизонтальною площиною.

Граційна професорська брова злетіла офігіваючим помахом:

– Ти запрошуєш мене до свого ліжка?!

– А мені є чого остерігатись? – продовжила буравити поглядом професора.

Він, зовсім вже якось приречено, зітхнув:

– Звісно ж, ні.

Я почала сповзати з дивана й потягла Колвіна за собою:

– Тоді – запрошую.

– Я ж казав, що ти – садистка, – пробурчав він, підводячись слідом за мною.

На ліжку однозначно було зручніше. Ігор озвучував мені усі варті, з його точки зору, цікаві місця Дев’ятизем’я, відвідування котрих було гарантовано безпечним, а я намагалась визначитись з порядком черги. Раптом пролунало:

– Стрільницький костюмований бал.

– Бал? У князівстві?

Колвін повернувся до мене, підперши голову кулаком:

– Лєр, Дев’ятизем’я – це не ті лубкові картинки, які ти звикла бачити у казках, чи фільмах про давнину. Це…, – він помовчав. – Загалом, краще самій побачити. То як: хочеш на бал?

Я відкинулась на подушку:

– Я схожа не Попелюшку?

Ігор потягся до моєї руки й сплів свої пальці з моїми:

– А я схожий на принца?

– Скоріше вже на короля, – хмикнула я.

– Це – гірше?

– Я б не сказала, – розвернулась я до нього. – Як на мене, король однозначно цікавіше недолугого принца.

Він потягся до мого обличчя, прибираючи з нього неслухняний локон, і його пальці ковзнули по щоці, наче ненавмисне торкнувшись моїх губ:

– Значить, вирушаємо на бал.

Я, як дивилась на нього, так і застигла. Який бал?! Яка Попелюшка?! Я на таке не підписувалась!

Моє обличчя, мабуть, дуже красномовно розповіло усе, що я думаю з приводу передбачуваного виходу у світ, тому що Колвін просто клацнув пальцями, згасивши світло, власницькі підгріб мене до себе, вмощуючи мою голову на своєму плечі, і сонним голосом сповістив:

– Лєрка, нумо спати. Завтра озвучиш усі свої сумніви, обурення та інші аргументи проти. А я спробую переконати, спростувати… Або навпаки.