Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Я маю ще один дім, – відрізала вона.

– І що ж то за дім? Крислатий дуб на святилищі Велеса?

– Мазанка в Києві! – відрізала вона й сама здивувалася своїй балакучості.

Та яке його діло! І до її мазанки, і до її помсти…

– У мене хрещений в Києві мешкає! – зрадів Олесь. – Дядько Андрій. Саме туди я й збираюся.

Рута поглянула на хлопця спідлоба.

– Мій хрещений – вельможа, велика людина в Києві. Він допоможе відбудувати хутір і, звісно, помститися тим, хто зробив таке зі мною й безневинними людьми! Хто вчинив таку кривду тобі… – вкрадливо пролунав голос хлопця.

Ні, не Олесь був її ворогом, зовсім не Олесь… Принаймні, не зараз.

Нігті Рути боляче впивалися в її долоні. Вона думала, вона вагалася.

Чим вона ризикує? Нічим! Бо нічого в цьому світі вже не має. А хіба мертвим не все одно, чи дотримає вона своєї обіцянки?

– Добре, – нарешті відповіла дівчина, і тієї ж миті відчула, як падає тягар із душі.

Вона погодилася йти з Олесем, і одразу ж в її житті з'явилася мета. Нехай це всього лише помста, але яка ж вона має бути солодка!

Човен повільно спускався вниз по Десні. Рута лише кермувала, а швидка течія несла його повними річковими водами. Цей човен належав Руті. Колись його подарував їй чернігівський тесля, якого вона вилікувала від пропасниці. Захований у воді між верболозів, він лишився неушкодженим. Ба більше: на дні лежали її власні рибальські снасті.

Рута взялася за весла й відвела човен на середину ріки. Весна була рання, тож крига майже усюди вже скресла. Човен вільно плив за течією, потрібно було лише пильнувати острівки льоду, зарості очерету й несподівані повороти.

– Навіть не питаю, чи вмієш керувати човном, – насмішкувато сказала Рута своєму новому поплічнику. – Упала я з тобою в біду, як курка в борщ! Добре, хоч обличчя твоє сьогодні без білил, бо перед рибами мені за тебе було би соромно. До речі, хоч знаєш, як ловити рибу?

Юнак не відповів, тісніше обіймаючи свої коліна – робилося холодно й збиралося на дощ.

– То що ми робитимемо в Києві? – запитала дівчина, розмотуючи рибальську сітку й протягуючи один кінець Олесю. – Ти впадеш у ніженьки своєму хрещеному й попросиш його по-батьківськи поговорити з твоїм братом? Мовляв, не роби так більше, то не чемно ображати малих і кволих!

– От щоб ти так сміялася, коли я зберу ціле військо людей і піду з ними прямісінько на наш Чернецький замок на Поділлі!

– Ой-ой! От пустобрех! Цілий замок на Поділлі! – недовірливо повела бровою Рута. – Звідки ж це у вас той замок узявся?

– Батько заслужив у поході. У нас ще кілька маєтків по Україні розкидано. Бач, за заповітом до Сусанни перейшло мисливське угіддя, до Юрася аж два села на Полтавщині, а мені дістався наш хутір. Але замок! Замок наш спільний, родовий. Тим паче, навіщо він їм? Сусанна має величезний спадок від своїх колишніх чоловіків, а Юрко – власний палац у Карпатах. Один мадярський володар видав за нього свою дочку. Кажуть, дочка була, наче та ворона – із о-отакенним носом, і ніхто не хотів її брати, навіть із маєтком. Але Юрась завше мав слабину до всяких почвар. І до грошей.

Рута сиділа, мов німа. Вона вже полишила сітку й зовсім забула про веслування, і лише бездумно кусала ніготь великого пальця на правиці. Стрепенулася лише тоді, коли Олесь легенько ударив її по руці.

– Гей, що ти робиш? Це бридко! – скривився він. – Сама не красуня, ще й нігті погризені будуть!

Правиця Рути відвісила хлопцю взаємний ляпас.

– Пильнуй! – пригрозила йому вказівним пальцем вона. – І не смій мене торкатися, бо сам зробишся почварою, і твій брат, не доведи Господи, переплутає тебе з його малжонкою[11]!

Веселий сміх Олеся покотився річковими луками.

– О, а ти маєш хист до жартів! Готуйся багато жартувати, бо як підемо до мого хрещеного, видаватимемо тебе за мою дружину.

– Із якого це переляку?

– Так певніше. Дядько мій, Андрій Литовець, казав, що як одружуся, дасть мені на весілля сорок кіп грошів[12]. А за ті сорок кіп можна таке військо найняти… вишколених козаків!

Рута лише повела плечем. Щодалі вони плили, то більше сумнівів виникало в її голові. Прикидатися дружиною цього пустобреха, споряджати військо, іти через усю Київщину й Подільську Україну аж до замку, у чужий край, де люди говорять тарабарською, а то й – гляди – мають по кілька голів! Хто там їх, мадяр, розбере… Але потім вона уявляла Юрася в своєму маєтку на синій горі… Де й бралися сили, щоб піднімати весло, закидати сітку та хотіти жити далі. Принаймні для того, щоб іще раз зазирнути тому покидьку в вічі.

Другий день минав так само, як і перший, – Рута з Олесем знову сперечалися. Здається, тиша панувала лише вночі, коли вони обоє, виснажені дорогою й переживаннями, заснули край догораючого багаття в нашвидкуруч зібраному Рутою з соснових гілок курені.

Зранку ж легкий вітерець знову звивав баранці на рівному річковому плесі, з-за хмар зрідка визирало ще не дуже привітне весняне сонце, де-не-де траплялися села й поодинокі хатки, над якими димом стелився домашній затишок. Олесю було холодно й голодно, і він постійно про це нагадував. Усе його тіло нило від сидіння в човні, і він відмовлявся більше їсти прісну рибу. Рута намагалася обміняти їхню небагату здобич на сіль, хліб і молоко, але в прирічних селах усі ледь не з дитинства самі були рибалками, і лише на одному хуторі пухка молодиця, що саме прала одежу в річці, пожаліла подорожніх і винесла їм теплу хустку, півхлібини й кілька торішніх зморщених яблук. Олесь дивився на ті яблука, ніби вони були найціннішим скарбом, що він коли-небудь тримав у руках.

– От, паночку, ти й жебраєш! – кпинила над ним Рута, пускаючи веселі бісики своїми каро-зеленими очима.

– Ай, відчепися, стерво! – закинув він, впиваючись зубами в яблуко. – Ти ж, наче, відьма. Могла б і начаклувати якоїсь свіжини чи холодцю з хроном!

– Я тобі скільки разів казала – я можу лише лікувати!

– Тобто тобі не до снаги перетворити мене на ящірку?

– Але мені до снаги скинути тебе з човна, як будеш багато базікати! А візьми покеруй-но, твоя черга веслувати, розніжене паненя! – ткнула його веслом Рута.

Та Олесь не помітив того весла, він вдивлявся в річкове плесо перед собою. Весло боляче вдарило його по плечу, що він