BooksUkraine.com » Фантастика » Земля Санникова 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля Санникова"

135
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Земля Санникова" автора Володимир Опанасович Обручев. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 79
Перейти на сторінку:
минеться. Вони казали також, що на вершину піднятися неможливо, бо зухвалий подорожній буде негайно оповитий густим туманом і загине, упавши в якусь тріщину. Тумани дійсно утворюються тут раптово й дуже швидко, тож віщування забобонних людей легко може справдитися. Супутники Бунге, якому так і не вдалося піднятися на вершину, принесли в жертву горі мідні й срібні монети.

Перевал через перешийок змусив мандрівників добряче спітніти: спочатку довелося витягати нарти крутим яром, що врізався в крутий схил берега, а потім після кількох кілометрів дороги горбкуватою поверхнею так само майже прямовисно спускатися з іншого боку.

Після підйому каюри, повернувшись обличчям до Кигиляху, кланялися йому, вимолюючи собі щасливої дороги і вдалого промислу. Оскільки гора, яка височіла зі своїми похмурими стовпами, занесеними наполовину снігом, неначе величезна руїна, знаходиться кілометрів за дванадцять від перевалу, то каюри не могли пожертвувати їй монети й обмежилися пучкою тютюну, який здмухнули з пальців у її бік. Навіть Горохов, більш освічений і свідоміший, ніж його темні родичі, хоч і не брав участі в обряді, але глянув із докором на Нікіфорова, коли той сказав із усмішкою:

— Бач, скільки тютюну витратили даремно, марновіри!

Після спуску вирушили на північний схід льодом уздовж північно-західного берега острова, який у плані зображений неправильним трикутником із сторонами завдовжки близько ста кілометрів, вершиною спрямований на північ. Шлях був неважкий, тому що тороси йшли здебільшого паралельно берегу й можна було їхати по рівному льоду поміж ними, тільки зрідка перетинаючи поперечні смуги. Каюри підганяли собак, часто поглядаючи на небо. Погода, із часу виїзду з Козачого тиха й сонячна, починала псуватися: сонце світило цього дня крізь якусь імлу легких хмар, і з північного заходу коли-не-коли налітав поривами вітер. Треба було поспішати, щоб хуртовина не захопила в незручному для ночівлі місці. Палива із собою не взяли, розраховуючи на плавник десь на березі. Останній кілометрів на двадцять від перешийка являв собою ті ж льодові урвища. В одному місці Горохов показав мандрівникам ледь помітну промоїну в урвищі, якою колись стікала вся вода, прорвавшись у море, досить великого озера Частного. Це озеро було улюбленим місцем перебування диких гусей, котрі літували на острові в період їхнього линяння, а тому старанно відвідувалось о тій порі промисловцями, що добували ленних[6] гусей сотнями, убиваючи їх дрючками. Після зникнення озера гуси знайшли собі інші місця, а промисловці втратили полювання, що давало їм та собакам провізію під час промислу.

За річкою Велике Зимовище берег острова став пласким, піднімаючись поступово вглиб, де вдалині виднілася центральна гора Хантагай. Від гирла цієї річки слід було б поступово віддалятися від берега, йдучи просто до південного краю наступного на північ острова Малого Ляховського, який уже ледь виднівся вдалині. Але каюри, глянувши на західний горизонт, визнали за краще їхати вздовж самого берега й ще дужче підганяли собак.

— Вони хочуть до негоди дістатися до Ваньчиного мису, — пояснив Горохов, що обмінявся кількома словами з каюрами. — За мисом краще сховатися від хуртовини, та й плавнику там багато.

Після полудня, коли минули гирло річки Блудної, західний вітер налітав уже частіше, піднімаючи з торосів дрібний сніговий пил, який курився в повітрі прозорими хмарами й вився змійками по поверхні снігу. Низьке сонце вже було ледь видно крізь пелену цього пилу.

Холоднішало. На рівних місцях собаки бігли майже голопом, і люди на лижах ледве встигали за ними, відпочиваючи від бігу тільки на торосах, де, однак, доводилося працювати руками, допомагаючи перетягати нарти.

Та ось попереду в ті проміжки, коли вітер стихав і далечінь трохи прояснювалась, з’явився темний профіль Ваньчиного мису. Минули гирло річки Тирської і стали огинати мис, що далеко видавався в море. І вчасно: небо на заході стало вже зловісно свинцевим, і під час окремих поривів вітру ледве можна було втриматися на ногах; сніг сліпив очі, колов лице тонкими голками; собаки бігли, опустивши голови й повернувши їх праворуч.

Насилу обігнули мис і відразу зітхнули вільніше: тут, під його захистом, вітер майже не відчувався. На висоті кількох метрів над головою небо було молочно-біле від сніжинок, що неслися купами, а вниз падали деякі, вирвані випадково з цього потоку.

Хоча було ще рано, про подальшу путь не варто було й гадати — за мисом одразу починалася біла стіна хурделиці, у глибину якої довелося б ринутись. Глибока бухта, яка тяглася на схід від мису, також зникала в білій імлі, бо мис давав захист тільки найближчій до нього смузі. Ніякого житла тут не було, й доводилося розставляти намети коло самого підніжжя урвища, вибравши місцинку якнайрівнішу серед байджарахів, тобто куп землі, що сповзли з урвища протягом літа. Каюри, втім, обрали інше: озброївшись сокирами, вони стали вирубати собі нішу у високому сніговому заметі, що прилягав до урвища. Горохов порадив мандрівникам брати їх за приклад, бо вітер міг повернути на північ і мис перестав би бути захистом, а грот у снігу був би кращим притулком. Хурделиця могла тривати добу, а то й дві.

Вирубати гроти у твердому снігу, який виламувався великими брилами, не потребувало багато часу; брили складалися в стінку коло входу, захищаючи його на випадок переміни напрямку вітру. Потім серед берегових торосів і заметів почали відкопувати плавник для палива й тільки після цього розвантажили нарти й улаштувалися хоча тісно, зате затишно, в обох оселях. Собаки давно вже лежали, згорнувшись калачиками серед байджарахів, за торосами й нартами і відпочивали, очікуючи свою вечерю.

Багаття розклали не всередині снігових гротів, а назовні, під захистом стіни із брил, бо під впливом променястого тепла вогню гроти стали б обтавати й обдавати людей краплями води.

Хуртовина бушувала всю ніч і стихла тільки опівдні наступного дня.

Як тільки вітер почав слабшати й небо трохи прояснилося, почали готуватися до від’їзду. Від Ваньчиного мису вирушили на північний захід на край Малого Ляховського острова, який знаходився кілометрів за десять. Цей острів, значно менший, ніж Великий, витягся з півночі на південь кілометрів на сорок-п’ятдесят і не має високих вершин; це дуже пласка й низька, трохи горбиста височина. Його обігнули із заходу, тримаючись берега, й зупинилися на ночівлю, не доїжджаючи північного краю. Притулком від негоди тут могли бути тільки крижані брили торосів, але, на щастя, було тихо.

Наступного дня чекала найважча частина шляху — через широкий проміжок між Малим і Котельним островами, який сягав майже сімдесят кілометрів. Трудність полягала в тому, що тут існує морська течія зі сходу на захід і восени море

1 ... 8 9 10 ... 79
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Санникова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля Санникова"