Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Він любив ці тихі години. Любив залишатися сам із сином. Так, часом він навіть думав, чи не ліпше було би, якби вони взагалі залишились удвох, без матері, без братів-сестер. Після того як Менухим, ложка за ложкою, проковтнув перлову юшку, батько посадив його на стіл, сам сів якраз навпроти і з ніжною цікавістю зосередився на цьому широкому, блідо-жовтому обличчі з численними зморшками на чолі, складчастими повіками й обвислим подвійним підборіддям. Він намагався розгадати, що діється в цьому широкому черепі, зазирнути крізь ці очі, мов крізь вікна, в мозок, то тихою, то голосною мовою видобути з цього німотного хлопчини бодай якийсь знак. Він десять разів поспіль назвав Менухимове ім'я, повільними устами зображав звуки в повітрі, щоб Менухим їх принаймні побачив, раз уже не чує. Але Менухим не ворушився. Тоді Мендель схопив ложку, вдарив нею об склянку, і Менухим тут-таки повернув голову, і якесь мізерне світелко заяріло в його великих, сірих, вибалушених очицях. Мендель дзенькав далі, затягнув пісеньку, відбиваючи ложкою об склянку такт, і Менухим виявив неабияке занепокоєння, ледь натужно повернув свою велику голову і забаламкав ніжками. «Мама, мама!» — вигукував він раз по раз. Мендель устав, узяв чорну книгу Біблії, підніс Менухимові під очі розгорнутою на першій сторінці й заспівав на мелодію, якою вчив своїх учнів, перше речення: «На початку сотворив Бог небо й землю». Зачекав мить, у надії, що Менухим повторить ці слова. Але Менухим не ворушився. І тільки в його очах іще стояло те світло дослухання. Тут Мендель відклав книгу, сумно подивився на сина і монотонним співом вів далі:

«Послухай мене, Менухиме, я самотній! Твої брати виросли і стали чужі, вони йдуть у солдати. Твоя мати — баба, чого від неї хотіти. Ти мій найменший син, мою останню і наймолодшу надію посіяв я в тобі. Чому ж ти мовчиш, Менухиме? Ти ж справді мій син! Дивись, Менухиме, сюди і повторюй ці слова: “На початку сотворив Бог небо й землю…”».

Мендель зачекав іще мить. Менухим не ворушився. Тоді Мендель знову задзеленчав ложкою об склянку. Менухим повернув голову, і Мендель наче обіруч упіймав момент притомности й заспівав знову: «Послухай, Менухиме! Я вже старий, з усіх дітей мені лишаєшся ти один, Менухиме! Слухай і повторюй за мною: “На початку сотворив Бог небо й землю…”». Але Менухим не ворушився.

Тоді Мендель із важким зітханням знову поклав Менухима на підлогу. Він відсунув засув і вийшов надвір, в очікуванні учнів. Менухим поповз за ним і сів навчіпочки на порозі. Бежеві дзиґарі вибили сім ударів, чотири низькі й три високі. І тут Менухим скрикнув: «Мама, мама!». Мендель озирнувся на нього і побачив, що малий витягнув голову в повітря, ніби вдихаючи відлуння дзвонів.

За що мені така кара? — думав Мендель. Він перетрусив увесь мозок у пошуках якогось гріха, але не знайшов жодного тяжкого.

Прийшли учні. Він зайшов разом із ними до хати і, походжаючи кімнатою взад-вперед, грозячи то одному, то другому, б'ючи котрогось по пальцях і легенько стусаючи когось під ребра, безперестанку розмірковував: Що таке гріх? У чому гріх?

Дебора тим часом пішла до фірмана Самешкіна й запитала, чи не взяв би він її найближчим часом задурно до Ключиська.

«Так», — сказав фірман Самешкін, він сидів на голому припічку, непорушно, з ногами, обмотаними сіро-жовтими мішками, перев'язаними мотузками, і пахнув самогоном. Для Дебори цей запах був як ворог. То був найнебезпечніший селянський запах, провісник незбагненних пристрастей і супровідник погромних настроїв.

«Так, — сказав Самешкін, — якби тільки дороги були ліпші!»

«Ти вже колись брав мене із собою восени, коли дороги були ще гірші».

«Не пригадую, — сказав Самешкін, — ти помиляєшся, то був сухий літній день».

«Аж ніяк, — відказала Дебора, — то була осінь, ішов дощ, я тоді їхала до ребе».

«А бачиш, — сказав Самешкін, і його ноги в мішках легенько забелемкали, бо припічок був доволі високий, а Самешкін досить-таки маленького зросту, — а бачиш, — сказав він, — тоді ти їхала до рабина, бо то було перед вашими високими святами, і тому я тебе взяв. Але ж сьогодні ти не їдеш до рабина!»

«Я їду у важливій справі, — сказала Дебора, — Йона і Шемар'я ніколи не мають стати солдатами!»

«Я також був солдатом, — Самешкін на те, — сім літ, із них два просидів у цюпі, за крадіжку. Дрібничку, до речі!»

Він доводив Дебору до відчаю. Його оповідки лише показували їй, яким чужим він є, їй і її синам, які не мають красти і не мають сидіти в цюпі. Тож вона вирішила діяти рішуче:

«Скільки ти хочеш?»

«Ніскільки! Не треба мені грошей, не поїду я! Сірий уже старий, Каштан загубив відразу дві підкови. До того ж він цілісінький день жере овес, варто йому пройти бодай дві версти. Я вже не можу його тримати, хочу продати. Фірманування — то не життя!»

«Йона сам заведе Каштана до коваля, — не відступалася Дебора, — і сам заплатить за підкови».

«Можливо! — відказав Самешкін. — Але якщо він сам це зробить, то мусить уже й колесо обкувати».

«І це теж, — пообіцяла Дебора. — Тож їдемо наступного тижня!»

Отак вирушили вони до Ключиська, до моторошного Каптурака. Ліпше би вона мала їхати до ребе, бо одне слово з його святих тонких уст вартувало більше, ніж Каптуракова протекція. Але ребе не приймав між Пасхою і П'ятдесятницею, хіба що в нагальних справах, коли йшлося про життя і смерть. Вона застала Каптурака в шинку, де той, оточений селянами і євреями, сидів у кутку біля вікна і писав. Його розкрита шапка із вивернутим догори хутром лежала на столі, коло паперів, як простягнута рука, і чимало срібних монет уже спочивали в тій шапці, притягуючи погляди всіх присутніх. Каптурак час від часу позирав на неї, хоча й знав, що ніхто не наважиться поцупити в нього навіть копійку. Він писав клопотання, любовні листи і поштові вказівки для неписьменних (крім того всього, він умів рвати зуби і стригти).

«Мушу обговорити з тобою одну важливу справу», — сказала Дебора понад головами присутніх. Каптурак одним махом відгорнув усі папери, люди розпорснули, він узяв шапку, витрусив гроші в глибоку долоню і загорнув у хустинку. А тоді запросив Дебору сісти.

Вона подивилася в його жорсткі маленькі очиці, як у тверді, ясні рогові ґудзички. «Моїх синів забирають до війська!» — сказала вона. «Ти бідна жінка, — сказав Каптурак далеким розспівним голосом. — Ти не могла заощадити грошей, і