Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Нелегко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.

Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.

Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.

Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі потолоччю.

Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.

У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими й високими.

Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості — як це добре пасує одне до одного.

Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.

Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, що бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.

Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо вже піднісся.

Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?

Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.

Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мужність: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.

Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?

Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.

Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?

Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.

В любові завжди є трохи божевілля. Проте і в божевіллі завжди є трохи розуму.

І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.

Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.

Я повірив би в Бога, що вміє танцювати.

А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тяжкості — завдяки йому все падає вниз.

Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тяжкості!

Я навчився ходити — відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати — відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.

Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер я танцюю, немов у мені сидить якийсь Бог.

Так казав Заратустра.

ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ

Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип — зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:

— Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.

Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.

Підвівся юнак ошелешений і сказав:

— Я чую тут Заратустру, а щойно думав про нього.

Відповів Заратустра:

— Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.

Що більше прагне вона вгору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину — до зла.

— Так, до зла! — вигукнув юнак.— Як могло статися, що ти розкрив мою душу?

Усміхнувся Заратустра і мовив:

— Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба що спершу вигадати їх.

— Так, до зла! — ще раз вигукнув юнак.— Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам собі не вірю відколи став прагнути вгору, і ніхто вже мені не вірить. Чому це буває?

Я надто швидко міняюся: моє сьогодні заперечує моє вчора. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку,— і цього не дарує мені жодна сходинка.

А коли я вже вгорі, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?

Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?

Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую із свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!

І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:

Це дерево росте самотою тут, на горі, піднеслося воно високо над людиною й звіром.

І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів,— так високо виросло дерево.

І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар,— може, чекає на першу блискавку?

Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:

— Так, Заратустро, істину мовиш! Прагнучи вгору, я прагнув свого загину, і ти — та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!

Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його й повів із собою.

Згодом, як пройшли вони трохи вдвох, Заратустра почав говорити так:

— Крається серце моє. Більше, ніж слова твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.

Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.

Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи..

Твої дикі собаки хочуть на волю; коли твій дух жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.

Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.

Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його