Читати книгу - "Оскол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого, — луною озвався Ґай і злякався, чи не виглядає це знущанням, — ну, студенти там… бунтують…
— А ти? Не бунтуєш… студенте?
Усе ти знаєш, з тугою подумав Ґай і процідив крізь зуби:
— Ніколи мені. Влітку не зароблю — що їсти буду?..
— З голоду помреш?
По даху застукотіло віття. Дорога звузилась і занурилась у маленький гай.
— Тобі що, працювати нема де? Студент блискучого університету…
— Що тепер блищить… — промимрив Ґай похмуро. — Нічого не лишилося блискучого…
— Репетитором найнявся б… Усе ж краще, ніж тут… куряву ковтати…
— Тут краще.
— Поясни-но.
Ґай злився. Причепився, кліщ, не було нічого в угоді про те, що треба цілу дорогу молоти язиком…
— Платять добре, — неохоче кинув він. Згодом додав, вкрай несподівано для себе: — І народився я тут.
І хто тільки смикав його за небалакучий взагалі-то язик?!
Строкатий гмикнув:
— Як цікаво… З Луру?
— З Ведмежого Кута. Це західніше.
— Дивися, зовсім поруч… До батьків їздиш?
Ґай хотів був збрехати, але не зміг.
— Ні.
Цим він підводив риску — розмову завершено. Флейтист, однак, не розумів пунктуації.
— Ні? Але ж вони живі, сподіваюся?
— Я також… сподіваюся, — втомлено пробурмотів Ґай.
— То де ж вони?
— Хто зна…
Знову мовчанка, але Ратенфенґер не відводив погляду, дивився на Ґая, крізь Ґая і всередину, в самісіньке серце, аж той, нарешті, не витримав:
— Не хочу я говорити! До чого тут… Ми що, домовлялися?.. Сповідатися?..
— Не галасуй.
Ґай знітився. Фургон скрипнув і зупинився на узбіччі; Ґай зціпив зуби, йому здавалося, наче він — закоркований глек з пекельним вмістом, і той підіймається, стискає горло, жадає вийти…
Він повнився словами. Ледве стримував їх.
— Не стримуй себе, хлопче. Я слухаю.
Наче дитина, що на її плече лягла надійна доросла рука, Ґай кинувся розповідати, напочатку повільно і затинаючися, згодом простіше, з якимось дивним полегшенням:
— … Мати моя… з Міста. Двадцять років тому там заворушення були… А вона з вигляду чисто мов з півночі, що не день, то гіршим ставало ставлення до «зайд», довелося втікати. Аж у Ведмежий Кут. А батько з передгір’я… Видіння йому було, наче він людство має… врятувати. Коли я народився, батька вже й близько не було — призначення у нього… сувора штука, на місці не всидиш… Пішов добро творити, мати сама лишилася, скрутно їй, думаю, довелося, а я тільки тому і вижив, що народився здоровезним напрочуд. Довго не пам’ятаю себе, ні п’яти, ні семи років… коли з’явився Рудий…
Саме таким він і був. До темного покою зайде — наче смолоскип внесли… Теж з Міста… Бо що там «північні зайди», рудих ненавиділи так, ніби вони були винні у всьому… Ось він і опинився в Куті… Мені став за батька. Матір заспокоїв, вона злагіднішала, кидатися припинила… на всіх… Ким був він у Місті, не знаю… але, що не з простих, це напевно. Грамоти мене вивчив, казки складати… Човники в калюжах, змії повітряні, з хвостами, як у драконів… І історії — країни далекі; в одних нескінченне літо, в інших — зима… Був я з ним, наче в Замку… Тютюном пахнув, але не їдко, приємно, він рідко курив… У нього рубчик був над лівою бровою… Щоранку обливався з цебра, навіть у мороз, і мене призвичаїв… Добрий він… був…
Ґай замовк. Старі, заборонені спогади з найзаповітнішого куточка пам’яті ще мали владу над ним.
— А потім?
Колючий клубок у горлі:
— …Ми поїхали на ярмарок, там хлопець гаманця в когось поцупив… Упіймали… Били ногами… до смерти. Коли почали тільки, Рудий став білим, як стіна, навіть ластовиння зникло. Боронити кинувся. Рудих тоді всі ненавиділи… і дотепер. Йому не висовуватися б… уваги не привертати… А він… Вони і його… цілий натовп, і жінки — всі хотіли копнути. Вдома… тільки за волоссям його… впізнали.
Безвітря.
Сонце в серпанку. Щось зловісно сіре сунуло із заходу; у кузові завовтузилися нутрії.
— Скільки тобі було?
— Десять.
— Усе пам’ятаєш?
— Що ж мені ще пам’ятати? — Ґай невесело засміявся. — Те, що далі, пам’ятати нема чого. Мати тиждень мовчала, потім зібрала речі, мене — і вперед, під три чорти, у веселий Ґейл. Замалим з голоду не померли, але мати влаштувалася на порядну роботу… Владналося. Ми навіть розбагатіли, в матері з’явилося безліч суконь, цілими днями… не було її. Мене в пансіон, щось на кшталт привілейованого притулку. Мені стало непереливки, втік — повернули… знову втік… Не знаю, чим це все закінчилося б, але мати знову залишилася без копійки і переїхала зі мною до передмістя… Так я потрапив до безплатної школи для бідних. Отам і зустрів я Вчителя.
Був він… нічого не було в ньому рудого, лисий, як коліно, проте Рудого нагадав мені він перший. Жив при школі. Дірявий глобус. Пил… від книжок, не просто пил, а так, наче час спресувався. Коли б не він, не бачити б мені університету. У нього донька була… Ольга. Вірші писала, не писала навіть, самі лізли з неї. Прокинеться вночі, плаче, труситься, температура… поки не запише. Спалювала їх. Усі… А вони все одно її мучили, вона казала мені — що це? Може, я несповна розуму…
Ґай зупинився. Звів подих; сутінки, щілина в старезному паркані, бліде обличчя, сіре око, кругле, мов глобус, в обрамленні світлих вій…
Що за дивна істота. Сукенка сіренька, мов очі… Шия тоненька, торкнутися страшно… Тінь. Нічний метелик на денці порцелянового горнятка, живий, теплий, безстрашний…
Ґай сперся на кермо ліктями:
— Її зґвалтували. Двоє з тартака. Сусіди дізналися, знеславили як повію… Вона навіть облич не запам’ятала… Вони ж бо найманці, сьогодні є, завтра… кінці у воду…
Посміхнувся зло. Ті чи інші — відлупцювати його встигли; він запам’ятав навіжену жадобу крови, коли в сільській корчмі він згріб першого ліпшого здоровила — це ж він, він! — і об стіл пикою, і те, як не відчував болю, як стесав до м’яса кулаки, але продовжував виплескувати свої ненависть і жагу помсти, доки світ, нарешті, не зібгався до крапки і не зник…
— Вчитель з донькою виїхали. Вона навіть на вулицю не могла вийти… Спочатку писали… адресу, а потім таке почалося… Загубилися…
Ґай зітхнув:
— Саме тоді мати… стріла своє велике кохання. На щастя, я був тоді майже дорослим. Усе зрозуміло… я не… засуджую.
Ось і все. Закінчилося так само раптово, як почалося — тепер він порожній. Лункий, всохлий, спокійний…
Не тільки сторонньому — собі самому це ніколи не… Так, уривками, що поробиш з недоречними спогадами, але ж
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оскол», після закриття браузера.