Читати книгу - "Фламандська дошка"

чином у ті вирішальні для майбутнього Європи роки при остенбурзькому дворі зітнулися дві непримиренні партії: бургундська, прихильна до інтеграції з сусіднім герцогством, і французька, яка виступала за возз’єднання з Францією. Протистояння цих двох сил позначало смутні роки правління Фердинанда Остенбурзького аж до його смерті, що настала в 1474 році…»

Хулія поклала теку на підлогу й сіла на дивані, обхопивши руками коліна. Стояла цілковита тиша. Якийсь час дівчина просиділа так, незрушно, тоді підвелася й підійшла до картини. Quis Necavit Equitem. Не торкаючись поверхні картини, провела пальцем по тому місцю, де був напис, прихований ван Гюйсом під кількома шарами зеленої фарби, якою художник намалював скатертину, що вкривала стіл. Хто вбив лицаря. Завдяки одержаній від Альваро інформації ця фраза на картині при тьмяному світлі нічничка здалася Хулії зловісною. Вона якомога ближче, майже впритул нахилилася до персонажа, позначеного як RUTGIER AR. PREUX: хоч би хто він був, Роже Араський чи хтось інший, Хулія була певна, що напис стосується його. Поза сумнівом, тут крилася якась загадка, однак вона не могла збагнути, яку роль в усьому цьому відігравали шахи. Відігравали. А раптом тут насправді йдеться лише про гру?

Хулія відчула роздратування — як тоді, коли їй доводилося за допомогою скальпеля видаляти непіддатливий лак, — і, схрестивши руки на потилиці, заплющила очі. А коли їх розплющила, то знову побачила перед собою невідомого лицаря, котрий похмуро й зосереджено дивився на шахівницю. «А він симпатичний, — подумала Хулія, — поза сумнівом, він був привабливим». Лицар мав благородну, сповнену достоїнства зовнішність, і художник вдало підкреслив це за допомогою кольорів, що відтіняли його фігуру. Окрім того, голова лицаря знаходилася на перетині ліній, відомому в живописі як золотий переріз: цей закон композиції, що давав змогу збалансувати зображені на картині постаті, як взірець класичного мистецтва художники використовували ще з часів Вітрувія…

Це відкриття вразило Хулію. За правилами живопису, якби ван Гюйс хотів підкреслити на картині особу герцога Фердинанда Оренбурзького — а саме йому з огляду на становище належала така честь, — він мав би зобразити його на місці золотого перерізу, а не в лівій частині композиції. Це ж стосувалося й Беатріси Бургундської, яку художник помістив праворуч біля вікна, та ще й на задньому плані. Відтак головним персонажем «Шахової партії» були не герцог і не герцогиня, ним був RUTGIER AR. PREUX, можливо, Роже Араський. Але Роже Араський на той час уже помер.

Не спускаючи з картини очей, дивлячись на неї через плече, начеб, якби повернути голову, хтось із персонажів міг поворухнутися, Хулія підійшла до полиць, на яких громадилися стоси книг. «Клятий Пітер ван Гюйс, — ледь не вголос проказала вона, — понавигадував загадок, які через п’ятсот років не дають спати!» Взявши присвячений фламандському живопису том «Історії мистецтва» Ампаро Ібаньєс, Хулія знову вмостилася на дивані з книгою на колінах. «Ван Гюйс, Пітер. Брюгге, 1415 — Гент, 1481»… І запалила чергову сигарету.

… Не нехтуючи як придворний живописець гаптування, коштовне каміння та мармур, ван Гюйс є, однак, по своїй суті художником буржуазним, що знайшло відображення в невимушеній атмосфері відтворених ним сцен і в його позитивістському погляді, що не випускає з уваги найменших подробиць. Під впливом Яна ван Ейка, але передусім свого вчителя Робера Кампена, розумно запозичуючи творчу манеру кожного, ван Гюйс дивиться на світ незворушними очима фламандця, виважено аналізуючи дійсність. Водночас, з огляду на його незмінну схильність до символізму, образам ван Гюйса притаманна наявність аналогій (закоркована пляшка та двері в стіні як ознаки непорочності Марії в «Молінні Богородиці», гра тіней навколо вогнища в «Родині Лукаса Бремера» тощо). Майстерність ван Гюйса виявляється в чітких контурах його персонажів та предметів і в його підході до найскладніших проблем тогочасного живопису, таких як пластична організація поверхні, неперервний контраст між напівтемрявою приміщення та денним світлом або мінливість тіней залежно від того, на що вони падають.

' Твори, що збереглися: «Портрет ювеліра Вільгельма Валгууса» (1448), Метрополітен-музей, Нью Йорк; «Родина Лукаса Бремера» (1452), галерея Уффіці, Флоренція; «Моління Богородиці» (бл. 1455), музей Прадо, Мадрид; «Лубенський міняйло» (1457), приватна колекція, Нью-Йорк; «Портрет торговця Матіаса Концині та його дружини» (1458), приватна колекція, Цюріх; «Антверпенський вертеп» (бл. 1461), Віденська художня галерея; «Лицар і Диявол» (1462), Рійксмузеум, Амстердам; «Шахова партія» (1471), приватна колекція, Мадрид; «Зняття з Хреста» (бл. 1478), собор Св. Бавона, Тент.

О четвертій годині ранку, відчуваючи в роті гіркий присмак кави та тютюну, Хулія закінчила читати. Історія художника, його картин та персонажів нарешті зробилася їй близькою, майже відчутною на дотик. Це вже були не просто намальовані на дубовій дошці образи, а живі істоти, які колись заповнювали певний час і простір між життям та смертю. Художник Пітер ван Гюйс. Фердинанд Алтенгоффен та його дружина Беатріса Бургундська. І Роже Араський. Хулія знайшла-таки доказ того, що лицар на картині, гравець, який вивчає розташування шахових фігур з такою сумною увагою, наче від цього залежить його життя, справді Роже Араський, який народився в 1431 році і помер у 1469-му в Остенбурзі. Вона вже нітрохи не сумнівалася в цьому, як і в тому, що картина дивним чином поєднує його з іншими персонажами та художником, котрий створив її через два роки після смерті Роже Араського. Смерті, подробиці якої містилися на копії сторінки з «Хроніки» Гішара д’Ено, що лежала в неї на колінах:

«Отже, на свято Богоявлення тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли месір Роже Араський, як звичайно, прогулювався о вечірній порі поблизу рову, що називався ровом Східної брами, якийсь стрілець поцілив його стрілою навиліт у груди. Роже Араський впав і закричав, благаючи, щоб його сповідали, та коли прибігли йому на допомогу, його душа вже відлетіла через утворений раною отвір. Смерть месіра Роже, взірцевого лицаря та високодостойного дворянина, засмутила в Остенбурзі прихильників Франції, до яких, казали, він належав. Через таку сумну подію лунали голоси, що звинувачували в злочині прибічників герцогського дому Бургундії. Інші вважали причиною смерті любовні пригоди, до яких таким охочим був бідолашний Роже Араський. Дехто навіть стверджував, нібито сам герцог Фердинанд був таємним натхненником убивці, оскільки месір Роже насмілився запалитися любов’ю до герцогині Беатріси. Герцога підозрювали в цьому злочині до самої його смерті. Так закінчилася ця сумна пригода, а вбивць так ніколи й не знайшли, і люди подейкували, буцімто втекти їм допомогла чиясь могутня рука.

А месір Роже був гарний на вроду, попри всі війни та битви, в яких він брав участь на службі французькій короні, перш ніж