Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

— Та то він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок, — зауважила вона. — Там же темно.

Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім’ї.

— А я кажу тобі, що твій дорогий братик п’яний.

Голос у нього був холодний і гострий, він наче відкарбовував кожне слово. Дружина зітхнула й промовчала. Це була огрядна жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою, причіпками чоловіка.

— Кажу тобі, що це в нього від батька, — звинувальний тоном провадив містер Хігінботем. — І так само подохне десь у канаві. Ось побачиш…

Вона хитнула головою, зітхнула і знов почала шити. Обоє погодились на тому, що Мартін повернувся п’яний. Не розуміли вони прекрасного, тим-то й не помітили в його блискучих очах і на сяючому обличчі перших ознак юнацького кохання.

— Еге ж, добрий приклад для дітей, — раптом гаркнув містер Хігінботем, роздратований мовчанням дружини. Часом йому хотілося, щоб вона більше суперечила йому. — Коли ще раз прийде отакий, хай забирається відси. Зрозуміла? Я не потерплю, щоб п’яницьким бешкетом деморалізував мені невинних дітей… — Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт. — Так, деморалізував, інакше й не скажеш.

Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою і далі шила. Містер Хігінботем знов узявся за газету.

— Він заплатив за минулий тиждень? — гримнув господар поверх газети.

Вона кивнула головою й додала:

— У нього є ще трохи грошей.

Коли він уже знову вибереться на море?

Та, певно, коли витратить усе, що заробив, — відповіла їм вона. — Учора він їздив до Сан-Франціско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирав.

— Усяка матросня, і туди ж! — чмихнув містер Хігінботем. — Перебирає!

— Він казав про якусь шхуну, що мас пливти десь у далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей.

— Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з возом, — сказав містер Хігінботем холодно. — Том кинув мене.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

— Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті платитимуть більше, ніж я можу. *

— Я ж казала тобі! — вигукнула вона. — Йому таки слід було більше платити.

— Слухай, стара! — люто гримнув Хігінботем. — Тисячу разів казав тобі: не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє.

— Та мені байдуже, — пробурчала вона, — але Том був порядний хлопець.

Чоловік пронизливо глянув на неї. Це було нечуване зухвальство.

— Якби твій братик не був такий ледацюга, він міг би їздити возом, — буркнув він.

— Він же платить тобі комірне, — відповіла вона. — Та й він мій брат, і поки він нічого тобі не винен, ти не маєш ніякого права чіплятися до нього. У мене теж можуть бути якісь почуття, дарма що я прожила з тобою сім років.

— Ти сказала йому, що коли читатиме ночами, хай доплачує за газ? — спитав він.

Місіс Хігінботем нічого не відповіла. її бунт ущух, дух зів’яв у стомленому тілі. А чоловік тріумфував. Він узяв гору. Очі його зловтішно поблискували, вуха насолодно вловлювали її хрипке дихання. Любо йому було отак розчавлювати її, і тепер це давалося йому легко, не так, як у перші роки їхнього подружнього життя, — бо ціла купа дітей та його безнастанне сікання висмоктали з неї всі сили.

— Ну, то скажеш завтра, — промовив він. — А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерієн, хай вона завтра догляне дітей. Раз Том пішов, доведеться мені самому поїхати по крам, а ти торгуватимеш замість мене.

— Та мені ж треба завтра прати, — насмілилась вона заперечити.

— Встанеш раніш і все зробиш. Я виїду аж о десятій.

Він сердито зашарудів газетою і знову став читати.

РОЗДІЛ IV

Мартін Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темних сінях і увійшов до своєї кімнати, крихітної комірчини, де насилу вміщалися ліжко, умивальник і стілець. Містер Хігінботем занадто вважав на гроші, щоб наймати служницю, коли з усім могла виоратись його дружина. До того ж вільна кімната служниці давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартін поклав Свінберна й Браунінга на стілець, скинув піджака і сів на ліжко. Старі пружини задихувато застогнали під ним, та він не помітив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на білу стіну, посмуговану темними патьоками від дощу, що сочився крізь дах. На цьому брудному тлі почали виникати й танути захватні видива. Він забув про свої черевики і довго дивився на стіну, аж урешті губи його ворухнулися, і він прошепотів: «Рут!»

«Рут!» Він ніколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це ім’я тішило йому слух, і, повторюючи його безліч разів, він аж п’янів. «Рут!» Це був талісман, чарівне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, він щоразу бачив її обличчя, що мерехтіло перед ним, освітлюючи брудну стіну золотим сяйвом. Це сяйво ясніло не тільки на стіні. Воно ширилось без кінця-краю, і в його золотаву глибінь поринала душа Мартінова, щоб знайти її душу. Усе, що було в ньому найкращого, виливалось іскристим потоком. Сама думка про неї очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Ніколи доти жінки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звіра. Він не знав, що багато хто з них віддавав йому своє найкраще, хоч воно й було вбоге. Він ніколи не думав про себе і не підозрював, що чимось у собі може збуджувати в жінках любов, змушуючи їх вганяти за його молодістю. Він їх ніколи не шукав, вони самі шукали його, і йому навіть на думку не спадало, що декотрі з них ради нього ставали кращими. Досі він жив у блаженному бездум’ї, і тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо і щодо них, і щодо нього самого. Але, оце вперше пізнаючи себе, він міг здобутися на слушну оцінку й паленів із сорому, згадуючи свою недавню, мовляв, розбещеність.

Мартін раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником і дивився на себе довго й уважно. Власне, він уперше побачив себе як слід.