Читати книгу - "На Мармурових скелях"

Коли ми зустрічали в такому місці дівчат, що, подоївши на пасовиську корів, верталися додому, вони затуляли хустками обличчя, і Ото, аматор і знавець садових богів, ніколи не поминав тих фігур, не вшанувавши їх якимось жартом. Він також приписував їм дуже давній вік і називав їх супутниками Юпітера з часів його дитинства.

А ще недалеко від Колючої Відноги в гайку з плакучих верб стояло зображення бика, помальованого в червоний колір, із червоними ніздрями й червоним язиком. Те місце мало погану славу, ішли чутки, що там влаштовували жахливі учти.

Але хто б міг повірити, що тих заяложених лоєм і маслом богів, які мали наповнювати коровам вим’я, почали вшановувати і в Маріні? Та ще й у домах, де віддавна глузували з жертв і з тих, хто їх складав. Ті самі мудрі голови, яких вважали досить сильними, щоб порвати пута предковічних забобонів, піддалися чарам варварських ідолів. Вони у своєму засліпленні були огидніші за п’яниць, що тинялися вулицями. Вони мали себе за народжених літати і хвалилися цим, а самі бабралися в поросі.

Поганою ознакою було й те, що баламутство перекинулося і на ставлення до мертвих. За всіх часів поетів у Маріні дуже шанували. Їх там вважали за вільних жертводавців, а хист до складання віршів трактували як джерело достатку. Те, що виноградна лоза цвіте й дає плід, що людина плекає худобу, люті вітри влягаються і в душі панує весела злагода, — все це приписували милозвучності, яка живе в піснях і в співі. Цього був певний навіть найостанніший виноградар, — як і того, що милозвучність має в собі лікувальну силу.

У Маріні не був ніхто аж такий бідний, щоб не прийти з найкращими плодами свого саду й городу до хатини мислителя та до келії поета. Там кожен, хто відчував себе покликаним служити світові думкою, міг жити на дозвіллі — щоправда, убого, але не в злиднях. У шарпанині буднів для тих, хто порав поле і хто плекав слово, гаслом був давній вислів: «Усе найкраще боги дають нам задарма».

Прикметою добрих часів є й те, що в них видно присутність влади духу. Так було й тут: у перебігу пір року, церковних відправ та людського життя не минало жодного свята без вірша. Та насамперед поетові належало на похороні, після того як священик прокаже розгрішальну молитву, судити небіжчика. Він мав по-божому оглянути згасле життя, знайти в ньому все гідне хвали й висловити у вірші — так як ловець оглядає мушлю й дістає з неї перлину.

З давніх давен на пошану померлих уживали два розміри; із них звичайним була елегія. Елегію вважали дарунком, що найкраще личить проведеному в горі й радості життю, яке судилося нам, людям. Її лад був настроєний на скаргу, але й сповнений певності, яка дає серцю втіху в стражданні.

А ще був ебурнум, який у давнину належало проказувати переможцям страховиськ, що жили перед людськими оселями в болотах і ущелинах. Класичний ебурнум мав бути витриманий у найвеселішому, просвітлому тоні, а закінчуватися в адмірато, під час якого з розламаної клітки в повітря здіймався чорний орел. Коли часи злагідніли, право на ебурнум почали визнавати й за тими, кого називали меценатами, або ж оптиматами. Народ завжди знав, кого до них зараховувати, хоч, коли життя поліпшилося, змінилося і його уявлення про своїх предків.

І ось тепер уперше сталося так, що навколо слова поета про померлого виникла суперечка. Бо в міста разом із родовими спілками проникли з Кампаньї і чвари, що грунтувалися на родовій помсті. Як епідемія знаходить іще незайманий терен, так і тут дедалі більшої сили набирала ненависть. Люди вдиралися вночі одні до одних, будь чим озброєні, з тієї лише причини, що сто років тому Єгор убив Венцеля. Та хіба треба якоїсь особливої причини, коли хтось засліплений? Скоро дійшло до того, що не минало ночі, щоб варта не натрапляла на вулицях та біля помешкань на мертвого, не раз із ранами, не гідними меча, — ба навіть із такими, яких сліпа ненависть завдавала вже лежачому.

У тих чварах, що довели до полювання на людей, засідок на них, убивств із підпалами, партії втратили всяку міру. Минуло небагато часу, і вони, здається, перестали вважати одні одних за людей, а в їхній мові запанували слова, зазвичай уживані лише щодо шкідливих комах, яких треба винищувати, вигублювати, викурювати. У їхніх очах смерті заслуговували лише супротивники, інакше думати вони були неспроможні, зате в них звеличували те, що в супротивників зневажали. Якщо кожен вважав мерця з чужого табору гідним хіба того, щоб його прикопати вночі без світла, то свого треба було загорнути в багряний саван, над ним мав звучати ебурнум, а в небо злітати орел, що несе богам життєпис героїв і провидців.

Щоправда, між великими співцями не знаходилося нікого, хто погодився б на таку ганьбу, хоч йому й пропонували золоті гори. Тоді партії почали брати на це арфістів, що пригравали до танцю на щорічних храмових святах, та сліпих гравців на цитрі, які звеселяли підпилих гостей біля шинквасів у домах розпусти піснями про Венерину мушлю чи про ненажеру Геракла. Отже, герої і співці були варті одні одних.

Але тепер люди знали, що поетичний розмір ніяк не можна підкупити. До його невидимих колон і брам не досягало полум’я руїни. Нічия воля не вдиралася в його милозвучність, а тому ті, хто гадав, що пожертву такого рівня, як ебурнум, можна отримати за плату, лишилися тільки ошуканими ошуканцями. Ми були присутні на першому з тих урочистих похоронів і побачили, що там сталося те, чого ми й сподівалися. Найманий виконавець, що мав здолати високу, змайстровану з легкого, вогнистого матеріалу споруду вірша, відразу ж почав затинатися і збився з ритму. Та потім мова його полилася вільно, і він вернувся до простацьких ямбів ненависті й помсти, розміру, що бабрається в бруді. На тому видовиську ми побачили юрми людей у червоному святковому вбранні, яке одягають до ебурнума, члени магістрату й духівництво також були в мантіях. Завжди, коли орел здіймався в небо, панувала тиша, а цього разу зчинився радісний галас.

Від того шаленого крику нас, а з