Читати книгу - "Сніговик"

метрів, до того ж біля їхнього ґанку світилися аж два ліхтарі. Вона, певно, там. Про всяк випадок Юнас озирнувся довкола. І тут його погляд упав на сніговика. Той стояв, як і досі, без руху, все так само повернувшись до будинку, купаючись у променях місячного сяйва. Але щось таки змінилося, у того з’явилося щось людське, знайоме. Юнас подивився на будинок Бендиксенів. Треба бігти! Проте він не міг зрушити з місця, стояв, наче прикипів, а крижаний вітер обдував його зусібіч. Хлопчик обережно озирнувся, кинув погляд на сніговика: тільки зараз до нього дійшло, чому сніговик здавався таким знайомим. Тепер на ньому був шарф. Рожевий шарф. Той, що Юнас подарував мамі на Різдво.

Розділ 4

День другий. Зникнення

Під обід сніг у центрі Осло вже розтанув. Але все ще лежав плямами на газонах району Хофф, де проїжджали Харрі Холе та Катрина Братт. По радіо Майкл Стайп співав про передчуття, про те, що все пропало, та про хлопчиків біля колодязя. Виїхавши на тиху вулицю, уздовж якої тяглася низка котеджів, Харрі показав на білу «тойоту-короллу», припарковану біля огорожі.

– Он машина Скарре. Давайте станемо за нею.

Великий жовтий будинок. Мабуть, завеликий для родини з трьох людей, подумав Харрі, піднімаючись до входу гравійною стежкою. Навколо хлюпало та капало. У дворі стояв трохи перехняблений сніговик, чиї види на майбутнє були явно не райдужними.

Двері відчинив сам Скарре. Харрі нагнувся і як слід роздивився замок.

– Слідів зламу немає, – повідомив Скарре і повів їх до вітальні, де на підлозі спиною до них сидів хлопчик і дивився по телевізору мультики.

З дивана підвелася жінка, простягла Харрі руку й відрекомендувалася:

– Ебба Бендиксен, сусідка. Нічого подібного з Біртою раніше ніколи не траплялося. Принаймні за час нашого знайомства.

– А ви давно знайомі? – запитав Харрі, озираючись довкола.

Напроти телевізора стояли масивні шкіряні меблі та восьмикутний скляний столик. Навколо світлого обіднього стола були розставлені легкі й елегантні сталеві стільці. Саме такі – він знав – подобаються Ракелі. На стіні висіли портрети якихось чолов’яг, на вигляд – директорів банку, які значуще поглядали згори вниз. Поруч – абстрактне модерністське полотно, яке встигло вийти з моди, а потім знову стало модним.

– Десять років, – відповіла Бендиксен. – Ми переїхали до будинку на тому боці дороги того року, коли народився Юнас. – І вона кивнула на хлопчика, який продовжував дивитися на якихось комах: ті скакали за вовком, що біг по екрану й час від часу вибухав.

– Отже, це ви сьогодні вночі викликали поліцію?

– Так.

– Хлопчик подзвонив у двері чверть на другу, – втрутився Скарре, дивлячись у свої записи. – Дзвінок до поліції зафіксований о першій тридцять.

– Я з хлопчиком і моїм чоловіком спочатку пошукали її в будинку, – пояснила Бендиксен.

– А де саме ви шукали?

– У підвалі. У ванних кімнатах. У гаражі. Скрізь. Просто дивно, як можна ось так узяти й утекти.

– Утекти?

– Зникнути. Поліцейський, з яким я розмовляла по телефону, попросив нас прихистити Юнаса і сказав, щоб ми обдзвонили знайомих Бі, в яких вона може бути. Ну і почекати до ранку, щоб дізнатися, чи з’явилася вона на роботі. Він сказав, що у восьми випадках з десяти зникла людина за кілька годин з’являється сама. Ми намагалися зв’язатися з Філіпом…

– Чоловік, – знову втрутився Скарре. – Він був у Бергені, читав лекцію. Професор чогось там…

– Фізики, – посміхнулася Ебба Бендиксен. – Хоча це не важливо: мобільний у нього було вимкнено. А в якому готелі він зупинився, ми не знали.

– З ним зв’язалися рано-вранці, – повідомив Скарре. – Він у Бергені, але незабаром буде тут.

– Слава Богу, – зітхнула Ебба. – Так от, коли ми зателефонували сьогодні вранці до Бірти на роботу, з’ясувалося, що вчасно на роботі вона так і не з’явилася. І тут уже ми знову зателефонували до вас, до поліції.

Скарре кивнув, підтверджуючи її слова. Харрі показав жестом, щоб він продовжував розпитувати Еббу Бендиксен, а сам підійшов до телевізора і сів на підлогу поруч із хлопчиком. На екрані вовк підпалив динамітну шашку і взявся її роздмухувати.

– Привіт, Юнасе, мене звати Харрі. Тобі інші поліцейські вже сказали, що такі пригоди, як ця, майже завжди закінчуються добре? І той, кого шукають, урешті-решт, з’являється сам?

Хлопчик заперечно похитав головою.

– Це точно, – сказав Харрі. – Як гадаєш, де зараз твоя мама?

– Я не знаю, де вона, – знизав плечима хлопчик.

– Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?

Хлопчик знову похитав головою.

– Може, є якесь особливе місце, куди мама їде, коли їй хочеться побути на самоті?

– Їй не хочеться бути на самоті, – мовив Юнас. – Їй хочеться бути зі мною.

– Тільки з тобою?

Хлопчик обернувся і подивився на Харрі. У Юнаса були карі очі, зовсім як у Олега. І в цих карих очах Харрі побачив страх, на що й слід було очікувати, а ще – провину, – її було несподівано побачити.

– А чому вони зникають? – запитав хлопчик. – Ну, ті, що потім повертаються знов?

Ті самі очі, подумав Харрі, ті самі запитання. Найважливіші.

– З різних причин, – відповів він. – Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, від чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тиші та спокої.

У коридорі почулися кроки, і Харрі помітив, як хлопчик весь зіщулився.

Динаміт у вовчій лапі вибухнув, і тієї самої миті двері вітальні позаду них прочинилися.

– Доброго дня, – привітався голос за спиною, різкий та стриманий водночас. – Який стан речей?

Харрі вже озирнувся і встиг кинути оком на чоловіка років п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком і взяв пульт. Телевізор писнув на знак протесту, і мультик щез до білої крапки.

– Ти пам’ятаєш, що я сказав про перегляд телевізора серед дня, Юнасе? – промовив чоловік скорботним тоном, який давав зрозуміти усім присутнім, що виховання дітей – геть безнадійна справа.

Харрі встав, назвав себе та відрекомендував Магнуса Скарре і Катрину Братт.

– Філіп Беккер, – промовив чоловік і поправив окуляри, зсунувши їх на перенісся.

Харрі намагався спіймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовірного підозрюваного, але очей за блиском скелець не було видно.

– Я заповзявся обдзвонити всіх, з ким вона могла зв’язатися, але ніхто нічого не знає, – заявив Філіп Беккер. – А вам щось відомо?

– Нічого. Але ви нам дуже допоможете,