Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

А тим часом природні сили планети Вогосфера посилено працювали над виправленням припущеної помилки. Але де поділися ті гарні смарагдові краби на довгих ногах? Вогони розбивали їх залізними довбнями, щоб дістатися до ніжного, соковитого м’яса. Куди зникли стрункі барвисті дерева, від одного погляду на які перехоплювало подих? Вогони спопелили їх на вогнищах, смажачи краб’яче м’ясо. А тендітні газелеподібні створіння з шовковою вовною і вологими очима! На них не можна було сідати верхи, бо їхні тендітні хребти відразу ламалися. А вогони, не зважаючи на це, сідали.

Життя на Вогосфері зачаїлось до кращих часів. А саме до тієї миті, поки вогони відкрили принципи пересування в космічному просторі. По тому протягом наступних кількох вогонських років усі вогони повністю перебазувались у Туманність Мегабрандиса — політичний центр Галактики, де вони захопили ключові посади в Галактичному уряді і тепер, власне, стали кістяком його апарату. Вони робили відчайдушні спроби стати освіченими, набути пристойних манер і здобути громадську повагу, але за рівнем інтелекту мало чим відрізнялись від своїх предків. Щорічно вони вивозили з рідної планети двадцять сім тисяч смарагдових крабів і влаштовували грандіозну пиятику з цього приводу, трощачи панцирі крабів залізними довбнями.

Простетник Вогон Джелтц — типовий представник своєї раси. Він, крім того, страшенний мерзотник, та ще й ненавидить космотуристів.

У надрах флагманського корабля Простетника Вогона Джелтца у маленькій каюті спалахнув сірник. Його запалив не вогон, а істота, яка чудово знала, чого можна чекати від вогонів. Тож не дивно, що ця істота поводилася дуже сторожко. Її звали Форд Префект[12].

Він роззирався навкруги, хоча при тремтливому полум’ї мало що можна було роздивитись — по стінах стрибали волохаті спотворені тіні. Принаймні поки що все було тихо. Форд подумки подякував дентразі. Дентразі — плем’я гурманів, що знаються на кухарстві, не вельми цивілізований, але приємний люд. Вогони нещодавно почали запрошувати їх куховарити на свої численні флотилії. Єдиною умовою принаймні було те, що дентразі не повинні стромляти носа не в свої справи.

Дентразі з радістю погоджувались. Вони любили гроші вогонів — одну із найстабільніших валют і ненавиділи їх самих. Найбільша їхня розвага була — довести вогона до люті. Форд знав про це і завдяки цьому не перетворився на хмаринку водню, озону й одноокису вуглецю.

Почувся стогін. Він запалив новий сірник і побачив на підлозі обриси людини, що ворушилася. Форд загасив сірника і намацав у кишені те, що шукав. Розірвав целофан, труснув кульок.

— З’їж арахісу, — сказав Форд Префект, стаючи навколішки.

Артур Дент сіпнувся, застогнав і пробурмотів щось невиразне.

— Приймай, — Форд тицьнув кульок. — Хто вперше проходить крізь трансформатор матерії — втрачає багато солі й білку. Пиво повинно було пом’якшити неприємні відчуття.

— Ооххххх… — простогнав Артур. Він розплющив очі. — Темно.

— Еге ж, — погодився Форд Префект, — темно.

— Немає світла, — промимрив Артур Дент. — Темно.

Форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, «сьогодні чудовий день!» або ж «як ти підріс», чи «люба, ти випала з восьмого поверху. Як ти себе почуваєш?» Щоб якось пояснити цю дивацьку поведінку, Форд навіть вигадав цілу теорію. Щоб голосовий апарат не заіржавів, люди повинні його тренувати. Але через кілька місяців глибоких роздумів і уважного спостереження довелось цю теорію відкинути, її місце посіла інша теорія, згідно якої виходило, що мозок включається в роботу лише паралельно з артикуляційним апаратом. Але й від неї довелось відмовитись. Загалом, люди йому подобались, хоча часом його охоплював відчай — вони так багато чого не знали!

— Так, — підтвердив Форд, — світла справді нема. — Він простягнув Артурові ще кілька горішків. — Як самопочуття?

— Ніби по мені промарширувала ціла рота.

Форд замислився.

— Якщо я запитаю, де ми, з біса, опинилися, — сказав Артур слабким голосом, — я пожалкую про це?

— Ми в безпечному місці, — відповів Форд і підвівся.

— Слава Богу.

— Зараз ми у комірчині одного із кораблів Будівельного Флоту вогонів.

— Боже, — мовив Артур, — ніколи не думав, що в простого слова «безпека» такий широкий спектр значень.

Форд запалив сірника: треба знайти вимикач. Кострубаті тіні знову застрибали по стінах. Артур підвівся, обмацуючи себе. Навколо виднілися якісь чудернацькі предмети, в носі крутило від якихось затхлих запахів, низьке рівне гудіння заважало зосередитись.

— Як ми тут опинились? — запитав Артур, щулячись.

— Нас погодились підкинути, — відповів Форд.

— Гарне пояснення, нічого сказати, — обурився Артур. — Наче ми просто стопнули вантажівку, з якої висунулась зелена потвора з блюдцями замість очей і сказала: «Привіт, хлопці, залазьте до кузова. Я підкину вас до Базингстоку».

— Все правильно, — мовив Форд, — якщо врахувати, що ми зупиняли вантажівку не рукою, а ось цим інфрахвильовим передавачем, а Базингсток у нашому випадку — околиця зірки Барнарда, що за шість світлових років від Землі.

— А потвора з очима-блюдцями?

— Вона й справді зелена.

— Чудово, — сказав Артур. — Коли я зможу повернутись додому?

— Ніколи, — Форд Префект знайшов вимикач. — Заплющ очі…

Те, що вони потім побачили, вразило їх обох.

— Боже милостивий, — прошепотів Артур, — невже ми всередині літаючої тарілки?

Простетник Вогон Джелтц навалився тулубом зеленого кольору на консоль керування. Після знищення населених планет він нерідко почувався трохи роздратованим. Для заспокоєння совісті йому було просто необхідно на когось нагримати. Потрібен був привід. Він навіть кілька разів підстрибнув у капітанському кріслі, сподіваючись, що воно зламається і можна буде зігнати на ньому свою злість. Але крісло лише жалібно скрипіло.

— Геть звідси! — закричав він на радиста, який нечутно виник на порозі.

Радист зник. Він навіть зрадів, що не зможе виконати неприємну місію. Щойно він одержав офіційне повідомлення про запуск космічного корабля на імперському випробувальному полігоні планети Дамогран. Корабель було оснащено принципово новим типом двигуна, настільки принципово новим, що відпала будь-яка потреба в прокладанні суперкосмічних швидкісних магістралей.

Відчинились другі двері. Капітан стримався, бо ці двері вели на камбуз, де дентразі готували смачну їжу. Перекусити ніколи не завадить.

У одвірку з’явилась патлата потвора із сервіровочним столиком. Вона всміхалась з усією можливою щирістю.

Простетник Вогон Джелтц зрадів. Із досвіду він знав: дентразі може бути задоволений лише тоді, коли на кораблі є щось, що може розлютити вогона. Тепер він матиме те, на чому зможе зігнати свою злість.

Форд і Артур роздивлялися навколо.

— Що скажеш? — запитав Форд.

— Жалюгідне видовище.

Форд не без відрази розглядав захаращене найрізноманітнішим непотребом приміщення. Купи старих матраців, гори немитого посуду, невипрана білизна.

— Що робити, це не круїзне судно, — зітхнув Форд. — Це комірчина дентразі.

— Здається, раніше ти називав їх