Читати книгу - "Двір Хаосу"

— Це Корвін, той, за ким ти повинен слідувати, — сказав він птаху. — Запам'ятай його.

Потім він пересадив його до себе на ліве плече, звідки той продовжував витріщатися на мене, не роблячи ніякого зусилля полетіти.

— А тепер ти повинен їхати, Корвін. І швидко, — сказав він. — Сідай на свого коня і скачи на південь, як можна швидше відходячи в Відображення. Забирайся звідси якомога далі.

— Куди мені їхати, батьку? — Запитав я його.

— До Двору Хаосу. Ти знаєш дорогу?

— У теорії. Я ніколи не забирався на таку відстань.

Він повільно кивнув.

— Тоді просто біжи, — сказав він. — Я хочу, щоб ти створив якомога більшу різницю в часі між цим місцем і собою.

— Гаразд, — погодився я. — Але я не розумію.

— Зрозумієш, коли прийде час.

— Але є ж більш простий шлях, — запротестував я. — Я можу потрапити туди швидше і з набагато меншими клопотами — просто зв'язавшись з Бенедиктом по його Карті.

— Не піде, — відкинув батько. — Тобі буде необхідно вибрати більш довгий маршрут, тому що ти будеш нести щось, переправлене тобі по дорозі.

— Переправлене? Як?

Він підняв руку і погладив пір'я червоної птиці.

— Оцим цим твоїм другом. Він не зможе пролетіти весь шлях до Двору, вчасно, тобто.

— Що він принесе мені?

— Камінь. Я сумніваюся, що буду сам в змозі зробити передачу, коли закінчу те, що я повинен зробити. Його сили можуть нам надати деяку користь в тому місці.

— Ясно, — сказав я. — Але мені все одно немає потреби проїжджати всю відстань. Я можу прибути по Карті і після того, як отримаю його.

— Боюся, що ні. Оскільки скоро я почну здійснювати те, що потрібно тут зробити, всі Карти на деякий період часу перестануть діяти.

— Чому?

— Тому що буде піддаватися зміні вся тканина існування. А тепер біжи, чорт забирай! Сідай на коня і скачи!

Я встав і постояв ще з мить.

— Батьку, невже немає іншого шляху?

Він просто похитав головою і підняв руку. Він почав танути.

— Прощай.

Я повернувся і сів на коня. Мені було ще що сказати, але було вже занадто пізно. Я повернув Зірку до стежці, що веде на південь.

4

Батько вмів грати з суттю Відображень на вершині Колвіра, я ж ніколи цього не міг. Мені для роботи із зсувами потрібні великі відстані від Амбера. І все ж, знаючи, що це можна зробити, я відчував, що мені слід спробувати. Тому, просуваючись на південь по голому каменю та скелястих перевалах, де вив вітер, я намагався спотворити тканину і буття навколо мене, коли прямував до Гарнаті.

… Купка блакитних квітів, коли я обігнув кам'яний валун. Це схвилювало мене, тому що вони були скромною частиною моєї роботи. Я продовжував накладати свою волю на світ, що насувався при кожному повороті на моєму шляху.

Тінь від трикутного каменя на моїй стежці… Зміна вітру… Деякі з тих, що подрібніше, і справді спрацьовували.

Поворот стежки назад… Ущелина…

Древнє пташине гніздо на скельному карнизі… Ще раз блакитні квіти…

Чому б і ні? Дерево… Інше…

Я відчув, як сила ворушиться в мені, коли я створював подальші зміни.

Тут мені прийшла в голову одна думка щодо моєї новознайденої сили. Здавалося можливим, що раніше мені заважали проводити подібні маніпуляції суто психологічні причини. До недавнього часу я вважав сам Амбер єдиною, незмінною реальністю, від якої брали свою форму всі Відображення. Тепер я розумів, що він був лише першим серед відображень і що місце, де стояв мій батько, являло собою найвищу реальність. Отже, хоча близькість робила це важким, вона не робила неможливим робити в цьому місці зміни. І все ж, за інших обставин, я поберіг б свої сили до тих пір, поки не досягну точки, де зсуви підуть легше.

Тепер, однак, на мене тиснув наказ в поспіху. Мені доведеться постаратися, поквапитися виконати батьківський наказ.

До того часу, коли я досяг стежки, що вела по південному схилу Колвіра, характер місцевості вже змінився. Я дивився на серію швидше пологих схилів, ніж крутих спусків, нормально розрізняючи дорогу. Я вже вступив в Відображення.

Чорна Дорога все ще пролягала, немов чорний шрам, зліва від мене, коли я попрямував вниз, але тепер долина Гарнаті, через яку вона проходила, була в злегка кращому вигляді, ніж та, яку я так добре знав. Контури її були дещо м'якші через грудки зелені, що лежали тепер ближче до мертвої смуги. Все виглядало так, ніби моє прокляття на цю країну було злегка ослаблене. Ілюзорне відчуття, звичайно, бо це вже був не зовсім мій Амбер. «Але я жалкую про свою роль в цьому, — звернувся я подумки, напівмолячись до всього. — Я їду тепер виправити все це. Прости ж мене, о, дух цього місця!»

Мій погляд перемістився в напрямку Гаю Єдинорога, але той був занадто далеко на заході, замаскований занадто багатьма деревами, щоб я навіть мигцем побачив ту священну поляну.

Коли я спускався, схил ставав все більш рівним, переходячи в серію пологих передгір'їв. Коли ми перетнули їх, я дозволив Зірці рухатися швидше, курсом на південний захід, а потім на південь. Все нижче і нижче. В великому віддаленні зліва іскрилося і грало море. Незабаром на нашому шляху з'явиться Чорна Дорога, тому що я спускався до Гарнаті в її напрямку.

Що б я там я не робив з Відображеннями, я буду не в змозі стерти її зловісну присутність. Фактично, найшвидший курс, по якому я міг слідувати, був паралельний їй.

Ми, нарешті, виїхали на дно долини. Арденський Ліс височів далеко праворуч від мене, тягнучись на захід. Неосяжний і викликаючий повагу. Я скакав далі, створюючи які міг зміни, щоб ще далі від'їхати від дому.

Хоча я зберігав Чорну Дорогу у полі зору, я залишався на пристойній відстані від неї. Доводилося, тому що вона була єдиним, чого я не міг змінити. Я тримав між нами кущі, дерева і горби.

Тут я досяг зовнішніх меж і структура місцевості змінилася. Агатові прожилки… Купи сланцю… Потемніння зелені… По небу пливуть хмари… Сонце мерехтить і танцює…

Ми з Зіркою збільшили швидкість. Земля поринула ще нижче. Тіні подовжилися, злилися. Ліс відступив.

Праворуч від мене виросла скельна стіна, зліва інша…

Холодний вітер переслідував мене по нерівному каньйону…

Блиснули смуги шарів — червоний, золотий, жовтий і коричневий. Дно каньйону