Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

«Коли я вперше дізналася про це питання — а коли я вперше прочитала Дерріду, я не знала, хто це такий, — мене дуже зацікавило те, що він фактично руйнував філософську традицію зсередини, а не ззовні. Ми, звичайно, виховувалися в такій освітній системі в Індії, в якій героєм ЇЇ філософської системи була універсальна людина, і нас учили, що ми зможемо стати справжніми людьми тоді, коли розпочнемо рух до інтернаціоналізації такої людини» 31.

У межах контексту, до якого належить Співак, у її зауваженні відчувається обурення універсалізуючою таксономією епохи Просвітництва, яка накладала на пригноблених людей тавро невідповідності вимогам. Однак у радянській /російській імперії ця ідеологічна причина незгоди відсутня; західна модель хоч і мала недоліки, але не була ворожою. Загрозу несло радше нав’язування імперією культурної ідентичності, яка не відповідала ідентичностям, — метою яких є самозахист, — властивим колонізованим народам, що й призводило до відчуття ними потреби у «свободі» від тиску імперської могутності.

Андерсон був правий, пов’язуючи націоналізм і письменність, — націоналізм за умов секулярного суспільства і демографічного зростання є побічним продуктом письменності, але водночас він є чимось значно більшим. Поширення письменності зробило аристократичну етнію доступною для письменних мас народу. Те, що раніше належало до виключної традиції аристократів, стало надбанням власників магазинчиків, дрібних фермерів і робітників фабрик. Звичайно, в кожному суспільстві відбувається швидке оновлення інтерпретації, але цей процес навряд чи зруйнує міфи, збережені в літературі, суспільних звичаях та інституціях. Реальні чи уявні герої минулого, які колись жили тільки в пам’яті малих еліт, нині живуть у думках людей, для яких зазвичай єдиною суспільною реальністю були сім’я, релігія та політична влада. Відданість героям змішувалися з їхньою відданістю цим цінностям або витісняла її, що формувало ідентичність кожної особи та давало їй змогу прокладати свій шлях крізь хащі постмодернізму. Як зазначалося, західні вчені-теоретики постколоніальної епохи мають різні погляди на націоналізм. Едвард Саїд наводить арґументи, хоча й дещо суперечливі, проти оманливого зачарування націоналізмом. Проте Франц Фанон у книжці «Найбільш знедолені на Землі» (Frantz Fanon, The Wretched of the Earth) розглядає націоналізм як ліки, необхідні для лікування хвороби колоніалізму. Елліке Бемер (Elleke Boehmer) також визнає роль націоналістів у боротьбі з колоніалізмом 32. Лейла Ґанді доводить, що націоналізм є «єдиною формою політичної організації, яка відповідає соціальним та інтелектуальним умовам сучасного світу». Вона енергійно переконує, що антинаціоналістські фобії науковців розвинених країн та їхня готовність пояснити шовінізм домаганням державності бездержавними народами та народами, яких придушує імперія, є відлунням гегелівського поняття «неповноцінності», характерного для всіх націоналізмів Європи, крім найсильніших. Геґель вважав прусську державу найвищим проявом тогочасного історичного розвитку, — думка, в якій у зародковому стані містилася колоніальна упередженість, що стала явною в постколоніальній теорії. Ґанді каже, що для націй-колонізаторів та націй-імперіалістів характерна власна універсалізація і що вони оголошують незаконним будь-який протест проти них (таким протестом є і націоналізм). Чинячи так, вони активізують власні сучасні соціокультурні структури, водночас заявляючи, що протести — це щось відстале, нецивілізоване, сільське. За таких обставин літературне загарбання противника, слабкого з воєнного погляду, є нескладною справою. На думку Ґанді, «параноїдальна антипатія» до націоналізму є однією з форм повернення до системи підходів і знань, яка породила, крім іншого, Орієнталізм.

Отже, я хочу довести, що не стоїть питання вибору між Volkisch (народною) концепцією нації, на кшталт розвиненої німцями, та концепцією громадянства, яка базується на Просвітництві. Є також інші варіанти вибору. Так, існує теорія (дещо несерйозна), що націоналізм слабких може бути реакцією людської натури на постмодерністську філософську систему, яка заперечує можливість тривалості в часі і схильна вважати минуле та сучасність як фрагментарні та незв’язні. Тоді як постмодернізм тривіалізував історію, а колоніалізм відмовив підлеглим народам у праві на місце в ній, націоналізм доводить, що люди потребують історії і що історію не можна сконструювати з їхньої свідомості. Ігнорування націоналізму не змусить його зникнути, тоді як краще його розуміння, можливо, сприятиме усуненню або послабленню його неґативних сторін. Ґрунтовніше дослідження різноманітного досвіду, пов’язаного з націоналізмом, може допомогти викристалізувати та цивілізувати це універсальне устремління до ідентичності та тривалості, обмежуючи водночас його імперіалістичну патологію. Основним змістом цієї книжки якраз і є розгляд такої патології. Разом із тим у ній визнається законність націоналізму як способу ствердження своєї ідентичності та засобу, який забезпечує її формування в епоху модернізму та постмодернізму.

ПРИМІТКИ

1. Hans-Georg Gadamer, Truth and Method (New York: Seabury, 1975), 238.

2. Paul Goble, «Can Russian Diplomacy Hold Russia Together?» Radio Free Europe /Radio Liberty, 23 September 1998.

3. Винятком є серія видань Інституту Гувера «Дослідження національностей в СРСР», яка включає такі праці: Edward А. А1lworth, The Modern Uzbeks (1990), Alan Fisher, The Crimean Tatars (1978), Martha B. Olcott, The Kazakhs (1987), Azade-Ayse Rorlich, The Volga Tatars (1986), Andrejs Plakans, The Latvians (1995), Andrey L. Altstadt, The Azerbaijani Turks (1992), і таких пов’язаних з ними праць, як Rodger Swearingen, Siberia and the Soviet Far East (1987). Крім того, Hafeez Malik, ed., Central Asia: Its Strategic Importance and Future Prospects (New York: St. Martin’s, 1994); та Islam Karimov, Uzbekistan on the Threshold of the Twenty-First Century (New York: St Martin’s, 1998).

4. Jan Kucharzewski, The Origins of Modern Russia (New York: Polish Institute of Arts and Sciences, 1948).

5. Uri Ra’anan, Richard Pipes, Helene Carrere-d’Encausse, Alain Besancon.

6. Roman Szporluk, Communism and Nationalism: Karl Marx versus Friedrich List (Oxford and New York: Oxford Univ. Press, 1988).

7. Anthony D. Smith, The Ethnic Revival (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1981).

8. Helene Carrere-d’Encausse, The End of the Soviet Empire: The Triumph of Nations (New York: Basic Books, 1993).

9. E. M. Thompson, «The Wallenberg Case: The Inferred Soviet Viewpoint,» Raoul Wallenberg in Perspective, edited by K. D. Reiser and Thomas Neumann (Houston: Southwest Regional Office of the Anti-Defamation League, 1986), 12–15.

10. Reuters, 20 August 1998.

11. Hans Kohn, The Idea of Nationalism, 2d ed. (New York: Collier Macmillan, 1967).

12 John E. E. Dalberg-Acton, «Nationality», Essay in the History of

Liberty, vol. 1 (Indianopolis: Liberty Classics, 1986), 413.

13 Elie Kedourie, Nationalism (London: Hutchinson, 1961); E. J. Hobsbawn Nations and Nationalism since 1780, 2d rev. ed. (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1990).

14. Leela Gandhi, Postcolonial Theory: A Critical Introduction (New York: Columbia Univ. Press, 1998), 107-8.

15. Edward W. Said, Orientalism (1979) (New York: Vintage Books, 1994).