Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

ПЕРЕВАГА орально-садистських імпульсів формує національний характер, прив’язаний до свого роду, оскільки в основі їх є перевага інстинкту життя над інстинктом смерті. Перевага анально-садистських імпульсів формує імперський характер, адже перевага інстинкту смерті щодо материнського тіла відчуджує його від свого роду.

ІНТРОЕКЦІЯ материнського об’єкта, тобто переведення його у внутрішній образ, формує ставлення суб’єкта до об’єктного світу. Любовне ставлення до матері закладає основу національного характеру і є надійною опорою для підсилення інстинкту життя в його боротьбі з інстинктом смерті.

МАТЕРИНСЬКИЙ код відображається у двох стадіях — параноїдно-шизоїдній і депресивно-репараційній, або низькій і високій формах. На першій стадії активізується інстинкт смерті, що сприяє руйнівним процесам розщеплення, на другій — інстинкт життя, що сприяє інтеграційним процесам. Розщеплення як головний психічний захист шизоїдного характеру властивий для імперського суб’єкта, а тому є основою імперської культури. Інтеграція — головний психічний захист національного суб’єкта від імперського переслідувача, тому він тісно пов’язаний з механізмами любовної інтроекції, або переведення у внутрішні уявлення (образи) «хорошого» материнського об’єкта і «хорошого» батьківського об’єкта.

ПЕРВІСНИМИ об’єктами переслідування, що формують уявлення про ворожий світ, є материнський і батьківський образи. Тому «погане» батьківство в національних психізмах символізуватиме імперське Над-Я.

БАТЬКІВСЬКИЙ національний код втілює духовну мужність і її критичне відношення до несвідомого та різноманітних перверсій, пов’язаних з неподоланою інстинктивною спадщиною. Батьківський імперський код втілює авторитарну маскулінність, в якій переважає інстинкт смерті над інстинктом життя, що зумовлює несвідоме культивування різноманітних перверсій.

МАТЕРИНСЬКИЙ код найяскравіше проявляється у романтичну епоху, батьківський — у реалістичну епоху, тобто на основі материнського інстинкту життя і батьківського спадку мужності відчитується код національної літератури, який відображається в єдності романтизму і реалізму.

1.3. Проблематика моделювання психоісторії літератури

Фольклор і психоісторія

З. Фройд виходив з можливості провести паралель «між ступенями розвитку людського світобачення і стадіями лібідозного розвитку окремого індивідуума»[88]. Онтогенез і філогенез давали привід стверджувати про «первісну родинність всіх людських рас»[89]. Це живило висновки, що на підставі вивчення онтогенезу можна осягнути загальнолюдський розвиток. На цих висновках вибудовується теорія психоісторії літератури. Зокрема, З. Фройд аналізував «три філософські системи, три великих світогляди: анімістичний, релігійний і науковий»[90]. Перший із них — анімістичний — поетично пояснює сутність світу. Оскільки магія є основою анімістичної позиції, то Фройд детально аналізує її механізм і висновує, що він пов’язаний з нарцистичною «всемогутністю думок»[91]. У праці «Три нариси з теорії сексуальності» він дійшов висновку, що автоеротизм як перша стадія інфантильного розвитку є також основою нарцистичної сублімації. У статті «Страхітливе» Фройд висловлює гіпотезу, що первісна людина за своєю психологією мала нарцистичну переоцінку власних душевних процесів, поширюючи це відчуття на навколишній світ[92]. Це означає, що творчий філогенез починається з того, що й онтогенез, тобто з нарцисизму. Аналізуючи анімістичний світогляд, Фройд проектує стадію автоеротизму на цю стадію філогенезу, прагнучи розгадати «смисл тотемізму за його інфантильними слідами»[93]. Для цього він використовує спостереження над невротиками, яких характеризують регресії до інфантильних стадій. На основі цих досліджень Фройд резюмує: анімістична фаза відповідає нарцисизму, релігійна — об’єктній любові, що втілює прив’язаність до батьків, наукова — реалістичній зрілості індивідуума, внаслідок якої «він відмовився від принципу насолоди і шукає свій об’єкт у зовнішньому світі, пристосовуючись до реальності»[94]. У літературі ці три світогляди втілені у трьох основоположних системах: фольклорі, романтизмі і реалізмі.

Первісний нарцисизм, який постає на інфантильній стадії розвитку, має вирішальне значення для вияву національного коду, оскільки творчість постає тут в універсальній всемогутності[95]. Саме всемогутність емоційної думки, народжена у первісній культурі (фольклорі) магічно-анімістичним світобаченням, залишиться, згідно із Фройдом, у сфері мистецтва. Характерною рисою первісного мистецтва є його позаісторичність. По суті воно є тотально трансцендентним — цілісним спрямуванням національного в Універсальне, тобто у цілісне божественне потойбіччя. Натомість література, актуалізуючи провідний характер, історичність його становлення, актуалізує посейбіччя й іманентність, утверджуючи суб’єктивізоване становлення провідного психотипу[96]. Тому глибинне вивчення психоісторії літератури потрібно починати з вивчення психофольклору.

Психоаналітичне тлумачення фольклору дає змогу збагнути потенційно трансцендентний код материнської універсальності, пронизаної творчим началом. На цій основі можна розробляти проект епохи національного відродження через переосмислення первісного стану, коли несвідомо автор відмовився від авторства (на зразок постмодерністської концепції «смерті автора») і пригнітив разом з цим нарцистичний характер, щоб явити у могутній силі національне ядро (своєрідне «золоте руно»), здатне до розгортання в історичному часі. Подібно західна постмодерністська культура, формуючись у ситуації вичерпаності національної психоісторії, прагне збагнути вітальну потенцію національної первісної культури, цього, за І. Смирновим, «безхарактерного психізму»[97]. Яскравим свідченням такого процесу стала творчість англійського письменника Дж. Толкієна. На основі глибинного аналізу англосаксонської поезії він осмислював, якою психологічною втратою для англосаксів стало Нормандське завоювання у 1066 р. — на основі відступу від власного коду. Це усвідомлення спонукало його створити альтернативну міфологію для Англії, тобто альтернативну реальність, у якій ніколи не було поразки, ніколи не було Нормандського поневолення. Така альтернативна авторська міфологія супроводжується посиленням національного коду: герой кожного метаквесту чітко усвідомлює свою приналежність до унікальної материнської традиції. Водночас квести (подорожі, пошуки героя) на терені міфологічної Арди Толкієна стають метаквестами окремих народів і супроводжуються батьківським (мужнім) опануванням міфологічного материнського простору заради єдності індивідуальної і універсальної тілесності-духовності як смертної і безсмертної сутностей, осмисленням «епічних» помилок як усамітнення, виокремлення із загальнолюдського шляху тощо. Тобто міфологія Толкієна, відштовхуючись від первісного материнського джерела, має свідомий, цілеспрямований, творчий, батьківський вектор — Ідею утвердження у віках вічної Англії. Заради цього він реставрує архетипне міфобуття, — творчий імпульс казкової свободи, повертає літературі феномен казки[98]. При цьому міфотворчість Толкієна відображає також англосаксонський маскулінний дух, породжений первісним нарцисизмом. Невипадково Фройд вважав, що нарцистична організація у психіці людини ніколи цілком не щезає[99], тобто завжди є реальна можливість, що вона проявиться як потужна фіксація.

Отже, національна культура вперше самовизначається у фольклорі. Щоби самовизначитися у своїй вітальній силі, необхідно постати у своїй універсальній материнсько-батьківській психосемантиці і психопоетиці, тобто не як культура динамічного синівського характеру, не як специфічна творчість відокремленого національного психотипу, а як цілісна креативність, що перебуває поза індивідуалізмом. Роздумуючи над цим, І. Смирнов у теорії психоісторії ставить питання: як первісна культура творить себе у такій цілісності й не стає проекцією одного з людських характерів, які психічні механізми працюють на те, щоб пригнітити всяку психотиповість?[100] Вивчення цих психічних механізмів актуалізує дослідження фольклору не як колективної, а як