Читати книгу - "Республіка Шкід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вікмиксор сидів за столом і гортав якісь папірці. Шпаргонці зупинилися, ждали, переступаючи з ноги на ногу, і нерішуче поглядали на зава.
Настала томлива тиша, яку несміливо перервав Янкель.
— Вікторе Миколайовичу, ми прийшли.
Завідуючий обернувся, потім підвівся й співуче сказав:
— Дуже добре, що прийшли. А тепер потрудіться принести тютюн!
Якби завшколою виліз на стіл і виконав перед ними «танець живота», і тоді трійця не була б так здивована.
— Вікторе Миколайовичу! Ми нічого не знаємо. Ви нас ображаєте! — пролунав одностайний вигук, але завшколою, не підвищуючи голосу, повторив:
— Несіть тютюн!
— Та ми не брали.
— Несіть тютюн!
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, не брали, — побожився Янкель, і так щиро, що навіть сам здивувався і злякався.
— Ви не брали? Так? — єхидно спитав зав. — Отже, не брали?
Хлопці сторопіли, але ще трималися.
— Ні-і. Не брали.
— Он як? А чого ж ваші товариші признались і назвали вас?
— Які товариші?
— Усі ваші товариші.
— Не знаємо.
— Не знаєте? А тютюн впізнаєте? — Вікмиксор показав на стіл. У хлопців пропали останні надії. На столі лежали надірвані, пом'яті, пошматовані сім пачок украденого тютюну.
— Ну, то як, не брали тютюну? Га?
— Брали, Вікторе Миколайовичу!
— Живо принесіть сюди! — скомандував завідуючий.
За дверима трійця зупинилася.
Янкель, плюнувши, єхидно пробурмотів:
— Ну, от і вскочили. Тепер тютюнець принесемо, а потім візьмуться за нас. А на чорта, питається, ми брали цей тютюн!
— Але хто сипонув, сволота? — щиро обурився Циган.
— Хто сипонув?
Це злощасне запитання повисло в повітрі, і, не знайшовши на нього відповіді, трійця поповзла по свої заначки.
Першим повернувся Янкель. Поклав, сопучи носом, пачку на стіл зава і відійшов убік. Потім прийшов Горобець.
Громоносцева не було.
Минула хвилина, п'ять, десять хвилин — Миколка не приходив.
Вікмиксор уже втрачав терпіння, як раптом Циган увірвався в кімнату і, зніяковівши, зупинився.
— Ну? — буркнув зав. — Де тютюн?
Циган мовчав.
— Де тютюн, я тебе питаю?
— Вікторе Миколайовичу, у мене немає… тютюну… У мене… поцупили, вкрали тютюн, — почулася тиха відповідь Цигана.
Янкеля пересмикнуло. Так он чий тютюн він по злобі взяв, а тепер бідоласі Миколці доведеться відповідати.
Лютий Вікмиксор підскочив до Цигана, схопив його за комір і почав несамовито трясти, тихо примовляючи:
— Брехати, каналія? Брехати, каналія? Неси тютюн! Неси тютюн!
Янкелю здавалося, що трясуть його, але признатися не вистачало сили. Раптом він знайшов вихід.
— Вікторе Миколайовичу! У Громоносцева немає тютюну, це правда.
Вікмиксор перестав трясти, гнівно витріщився на захисника. Янкель завмер, але вирішив довести справу до кіпця.
— Бачите, Вікторе Миколайовичу. Одну пачку ми скурили разом. Одна була зайва, а одну… а одну ви, мабуть, знайшли самі. Так? Ото й була Громоносцева пачка.
— Так, правильно. Мені вихователь приніс, — задумливо пробурмотів завідуючий.
— З ванної? — спитав Громоносцев.
— Ні, здається, це з ванної.
Серце у Янкеля знову тьохнуло.
— Ну, добре, — не розтуляючи губ, промовив Вікмиксор. — Зараз можете йти. Питання про ваш мерзенний вчинок обговоримо пізніше.
♦
Кінчились уроки; з шумом і сміхом, гучно стукаючи дверима, розходились додому екстерни.
Янкель тужливо подивився, як зачинилися за останнім двері і як черговий, замкнувши їх на ланцюжок, клацнув ключем.
«Гуляти пішли, задриги. Додому», — тоскно подумав він і знехотя поплентав у спальню.
При вході його приголомшив неймовірний шум. Спальня шаленіла.
Тільки-но він показався в дверях, до нього зразу підскочив Циган:
— Гришко! Знаєш, хто нас видав, га?
— Хто?
— Гога — сволота!
Гога стояв у кутку, притиснутий до стіни неспокійним натовпом, і, зляканий, м'яко відводив кулаки від носа. Янкель зірвався з місця і підлетів до Гоги.
— Ах ти падлюка! Як же ти міг це зробити, га?
— Т-т-та я, їй-бо, не навмисно, братки. Не навмисно, — почав він, благально дивлячись коричневими очима і силкуючись усе пояснити. — В-ві-ві-тя п-п-п-окликав мене до ceбе й каже: «Ти вкрав тютюн, мені сказали». А я д-ду-мав, ви сказали, й п-признався. А п-потім він питає, я-як ми вк-крали. А я й ск-казав: «Спершу Ч-черних і Косоров п-пішли, а п-потім Громоносцев, а потім і всі».
— А-а п-потім і в-всі, зануда! — передражнив Гогу Янкель, але бити його було шкода — і тому, що він так по-дурному влип, і тому, що взагалі він викликав жалість до себе.
Плюнувши, Янкель відійшов у бік і ліг на ліжко. Розійшлися й інші. Тільки заїка, як і раніше, стояв у кутку, ніби покараний.
— Що тепер буде? — зітхнув хтось.
Янкель розізлився і, схопившись, люто крикнув:
— Чого занили, охмуряли? «Що тепер буде! Що тепер буде!» Що буде, те й буде, а скиглити нема чого! Нічого тоді було й тютюн тискати, щоб потім хникати!
— А хто тискав?
— Усі тискали.
— Ні, ти!
Янкель остовпів.
— А чому це я? Я тискав для себе, і вам до того не було діла. Чого лізли?
— Ти підначив!
Замовкли.
Найбільше гнітило передчуття кари, яка висіла над головою. Наростала злоба до когось, і здавалося, дай найменший привід — вони накинуться і поб'ють кого завгодно, тільки-щоб зірвати цю ненависть, що зібралася, не знаходячи виходу.
Коли б вони вже знали, яке покарання жде їх, було б легше, — невідомість давила дужче, аніж чекання.
Раз у раз хтось сумним зітханням порушував тишу і знову завмирав, задумувався.
Янкель лежав, безтямно дивлячись у стелю. Думати ні про що не хотілося, та й не йшли в голову думки. Його дратували ці ойкання і зітхання.
— Чого ми пішли за цим паскудним Янкелем? — порушив тишу Горобець, і голос його прозвучав так відчайдушно, що Гришко більше не витримав. Йому захотілося сказати щось таке дошкульне і зле, щоб Горобець заплакав. Але він обмежився тільки насмішкою.
— Піди, Горобчику, сядь до Віті на коліна і попроси вибачення.
— І пішов би, коли б не ти.
— Дурень!
— Сам дурень. Підбив усіх, а тепер лежить собі.
Янкель оскаженів.
— Ах ти наволоч коротконога! Я тебе підбивав?
— Усіх підбив!
— Факт, підбив, — почулися голоси з ліжок.
— Сволота ви, а не друзі, — кинув Янкель, не знаючи, що сказати.
— Ну, ти легше. За сволоту морду наб'ю.
— Ану набийте.
— І наб'ємо. Ще котів мучить!
— Ось зараз розмахнусь та як дам! — почув Янкель над собою голос Горобця і скочив з ліжка.
— Дай йому, Горобчику! Дай, не бійся. Ми поможемо!
Становище ставало загрозливим, і невідомо, що зробила б з Янкелем оскаженіла Шкіда, коли б у цю мить до спальні не ввійшов завідуючий. Хлопці скочили з ліжок і сіли, похнюпивши голови: запала гробова мовчанка.
Вікмиксор пройшовся
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Шкід», після закриття браузера.