Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

Робот кивнув.

— А ви були в таємному ізоляторі в пустелі?

— Були, — до Джорджа повернувся дар мови.

Він тільки частково збрехав, адже в космосі вони теж були наче в таємному ізоляторі.

— Бачу, ти любиш ретро-ботів, — мовила дівчинка. — Справжній музейний екземпляр!

Бульцман скривився, але промовчав.

— Що ж, раз тебе відправили сюди, значить, ти найкращий з усіх у Потойбіччі й мені нема чого боятися! — сказала дівчинка. — Але ми майже нічого не знаємо про тебе, бо ти заблокував наші канали. Як тебе звати?

— Джордж, — відповів хлопець. — А тебе?

— Геро, — відповіла дівчинка. — Мене звати Геро.

— А мою сестру — Гера! — сказав Джордж. Цікаво, де тепер його нечемні сестрички-близнючки?

— У тебе є сестра? — спантеличено перепитала Геро.

Але розмова перервалася, бо довкола них з’юрмилися менші дітлахи. Вони вже познімали свої шоломи й тепер притискали їх до грудей, наче найцінніші скарби. Усі школярі мали на спинах невеликі балони, схожі на той, що був у Джорджа. Зблизька хлопець побачив, що вони мали ще й маски на обличчях, від яких до балонів вели трубки.

— Привіт! — усміхнулася до Джорджа маленька дівчинка. — Ти хто?

«Хух, як добре чути, що вони таки розмовляють», — подумав Джордж. Він трохи заспокоївся.

— Мене звати Джордж, — відповів він. — Я тут уперше.

— А це твій робот? — запитала дівчинка, тицьнувши на Бульцмана, який горою височів над зграйкою дітлахів. Біля дівчинки стояв маленький, дуже милий робот із великими, мов блюдця, очима, шовковистим волоссям і виразними рисами лиця.

— Так, — відповів Джордж.

Бульцман зобразив на лиці свою найчарівнішу усмішку.

— А він страшний, — здригнулася дівчинка.

Її робот тут же розплакався. Бульцман обернувся, щоб ніхто не побачив, як йому образливо таке чути.

— ВІН ЩО — ТВІЙ? — до Джорджа підбіг хлопчик, якому ніяк не стоялося на місці.

— Ага, — кивнув Джордж.

— ОГО-ГО! ТАКИЙ ЗДОРОВЕННИЙ!

Хлопчик теж мав свого робота, якому, схоже, бракувало почуття гумору.

— Ти говориш заголосно, Герберте, — прогудів робот. — Я мушу перевірити рівень цукру в твоїй крові й повідомити про це твого опікуна.

— ОЙ! ВИ... бачте... — знічено прошепотів хлопчик.

— А хто тут головний? — Джордж обернувся до Геро. — Тут є хтось з дорослих?

— Головний? — здивувалася Геро. — А нащо нам тут хтось із дорослих за головного?

— Ну а де ваша вчителька? — запитав Джордж.

Геро розгубилась.

— Але ж із нами роботи. А вони постійно на зв’язку з нашими опікунами і зі школою. Цього досить. Дивно, що в Потойбічні не так!

— У Потойбічні не так... — повторив Джордж її слова, не знаючи, що ще сказати.

Робот Геро вирішив вставити свої п’ять копійок.

— Потойбіччя дуже схоже і водночас не схоже на Едем, — загадково сказав він.

— Що? — перепитав Джордж.

— Ну, з першого погляду здається, що в Потойбіччі зовсім інший режим, ніж в Едемі, але, по суті, вони однакові мов дві краплі води. Сторонній подумав би, що між ними нема ніякої різниці, — твердо сказав робот.

— А люди в Потойбіччі теж такі самі? — пошепки запитав Джордж робота.

— Такі самісінькі, — відповів робот Геро. — Повна свобода. Як в Едемі.

— Он як, — мовив Джордж.

Сарказм у його голосі точно йому не причувся. Тієї миті пролунав чийсь голос. У круглій залі, де вони стояли, потемніло.

— Вітаємо в Едемі, майбутні лідери, які прибули до нас із Бульбашки! Тут ви завершите навчальний модуль на тему середовищ проживання на Землі. Зараз на вас чекає персоналізована мандрівка у тропічний ліс — екосистему, що колись вкривала третину планети, а тепер зникла. Спеціально для вас ми відтворили тропічний ліс із усім його біорозмаїттям!

— Що? — вражено запитав Джордж Бульцмана. — Як це тропічний ліс міг зникнути?

Бульцман показав пальцем угору.

Піднявши голову, Джордж побачив: там, де ще хвилину тому була стеля, погойдувалися на вітрі крони високих тропічних дерев, крізь які лилося світло. Трохи далі з гілки на гілки стрибали, перегукуючись, мавпи. Хлопець глянув на підлогу — та була вкрита довгим корінням, мохом, хвилястою папороттю, чудернацькими грибами й мухоловками. Хлопець простягнув до хижої рослини палець — та клацнула так, наче хотіла його відкусити. Раптом він зауважив краєм ока металеву руку, яка висмикнула волосинку з голови якоїсь дитини. Хлопець тут же обернувся, але гнучка робо-лапа миттю зникла в гущавині.

— Пригнися! — вигукнув Бульцман, бо згори на них кинувся, лопочучи крилами, якийсь птах з яскравим дзьобом.

— Он там! — крикнув Джордж, розгледівши серед коренів дерева, переплутаних, наче клубок спагеті, темну морду, схожу на котячу.

— Ні, там! — сказав Бульцман, тицьнувши пальцем на велику сріблясту мавпу вдалині, яка розглядала їх, чухаючи собі вухо.

— Хто це такі?! — вигукнув Джордж. — Вони справжні?

— Не думаю. Мабуть, це віртуальна реальність, — відповів Бульцман, та про всяк випадок ступив крок у бік Джорджа.

Здається, хижаки ними зацікавилися. Пума підкралася ще ближче, прищуривши очі так, наче готувалася до вирішального стрибка. Бульцман і Джордж ступили крок назад і наштовхнулися на щось тепле і живе...