Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Прийшли — й відразу ж зібралися йти — нам вистачило і трьох хвилин виття й барабанного стукоту.

Але Сашко попросив:

— Залишмося.

— Навіщо? — запитав Дмитро.

— Он та актрисочка…

— Холера!..

Почни йому пояснювати, що в цьому театрі грають лише чоловіки, — і вистава урвалась би просто на цьому, так ніколи й не добігши до логічного кінця.

А так тільки в першому антракті Сашко замахав рукою, підкликаючи театрального служителя, й попросив мене:

— Скажи йому, щоб приніс квіти.

Я переклав. Служитель закивав:

— Домо-домо-домо.

І от рівно через дві хвилини, озброєний букетом із молочно-жовтогарячих жоржин, Сашко вирушив за куліси…

— Ідіотська країна! Ненавиджу!..

Але він не міг повернутися додому, бо там його чекали, вже встигнувши звинуватити в кільканадцятьох убивствах, слідчі УБОЗу, а крім того — по смертному вироку від кавказької та донецької мафій.

Власне кажучи, сусі — це бутерброди, винайдені японцями в епоху Едо. Тому макідзусі загортаються в норм (сушену морську водорість), а сусі, приготовані досвідченим професіоналом, можна брати руками, не боячися, що вони розсиплються.

Коли я перебрався до Нагано, вони переселилися вслід за мною.

Чому? Тому що тут немає такого поняття, як дружба. Тільки «корпоративний дух», «честь клану», повага до себе й до того, на кого працюєш. Те, з чого починається кожен туристичний довідник: «Якщо ототожнювати нації Землі з тваринами, то японцям найбільше пасували б мурахи, які працюють на благо мурашника».

А ми з Дмитром і Сашком усе-таки були друзями.

Ну, а Нагано, як і вся Японія, місто світлих будинків, мільйона машин і мільйона перехожих. От вони сунуть нескінченним потоком клонів, людей, котрі копіюють рухи одне одного. Та й одягнені вони майже однаково.

Рушити їм назустріч, зупинитись і вклонитися — і вся вулиця зігнеться перед тобою в поклоні у відповідь:

— Пхай.

Якіторі — це просто курячий шашлик, який зажив у Японії неймовірної популярності. Практично перед кожною токійською станцією метро обов’язково є досить непоганий ресторан — «якіторія». Для японців такий ресторан, власне кажучи, те ж саме, що для англійців «паб».

А ввечері мені подзвонив Дмитро.

— По-перше, я перевірив свій банківський рахунок. Дякую.

На цьому тижні я заробив для нього майже сорок тисяч.

— По-друге, наш друг Сашко пішов до ресторану, і тепер його намагаються заарештувати з десяток поліцейських.

— Ти був із ним? — запитав я.

— На жаль, так.

— І що йому не сподобалося цього разу?

— Навіть не знаю. Я вийшов у туалет, а коли повернувся, він уже товк одного об одного відвідувача і викидайла.

— Добре, — сказав я. — Буду.

І, записавши п’ять ієрогліфів адреси, вже через тринадцять хвилин був там.

Але Сашка встигли відвезти. Тільки Дмитро сидів, чекаючи мене, на підніжці своєї машини.

— Привіт.

— Здрастуй. Ну, що?

— Коли вони запакували Сашка у фургон, я був упевнений, що в машини луснуть ресори.

— І куди його відвезли?

— У відділок.

— Ну, то їдемо.

Але поїхали ми не в поліцію, а до якудз.

Так уже виходить, що місцеві якудзи, точніше, їхні вожді — оябуни (класна назва) — це те ж саме, що в нас депутати місцевих рівнів. Вони реальна влада, на яку ті, хто вважає себе владою офіційною, дивляться з таким розумінням і такою повагою, яких не зустрінеш у жодній іншій країні. І нерідко на нараді тієї чи іншої префектури за столом сидять не тільки префект і кілька його помічників, а і п’ять-шість місцевих оябунів, чиї голоси мають таку ж силу, як і голоси призначених за наказом із Токіо офіційних начальників — куміте.

І знову не було ніякої дружби чи