Читати книгу - "Крамниця щастя"

Марині вкотре довелося роздавати рекламки з «Крамницею щастя». І раптом їй спало на думку, а чому б не спробувати влаштуватися туди на роботу. Це мало би бути дуже цікаво. Вона вже уявляла, як говорить комусь із друзів: «Я працюю чарівницею в «Крамниці щастя».

Дівчину справді взяли на роботу. Усе було легко: їй давали замовлення, наприклад, привітати в костюмі клоуна п’ятирічного хлопчика. Вона перевдягалася,

брала подарунок, який готували люблячі батьки або ж купляла сама, враховуючи побажання клієнта, вчила привітальні віршики й вирушала на призначену годину за вказаною адресою.

Спочатку робота Марині видалася неважкою. Діти раділи, коли бачили якого-небудь казкового персонажа, що дарує їм подарунок. Вона трохи з ними гралася, а далі йшла виконувати наступне замовлення. Правда, були деякі дітлахи, які діставали запитаннями. Наприклад, чому клоун до одних дітей приходить, а до інших — ні, звідки він знає, що дарувати, звідки в нього гроші на подарунки і так далі.

Якось надійшло замовлення на фею: батько просив таким чином привітати свою донечку. Але ніхто не повинен був знати, що цей подарунок від нього — такою була його дивна умова. «Мене замовляють як подарунок», — подумала раптом Марина, але одразу відігнала подалі такі думки.

Дівчина вдягнула сукню кольору повітря, узяла чарівну паличку, подарунок і вирушила за адресою.

Двері відчинила молода жінка.

— Вам кого? — непривітно й обережно спитала вона, не пускаючи Марину до квартири й визираючи з-за дверей.

— Я — фея. До Світланки, — впевнено промовила Марина. — Можна зайти? Чи привітати її тут, на коридорі?

— Вибачте, ви, певно, помилилися. Ми не замовляли фею, — жінка прочинила двері ширше.

— Ваш чоловік замовив, але він просив не говорити Світланці про це. Хотів зробити сюрприз.

— Колишній чоловік, — поправила Марину жінка. — Ніяк не може дати нам спокій. Скільки вже просила його!

— То мені можна зайти?

— Будь ласка, проходьте он туди. Світланко! Дивись, хто прийшов, — покликала жінка доньку. Але мала не поспішала виходити.

У рожевій кімнатці, наче з лялькового будиночка (Марина на якусь долю секунди навіть позаздрила їй — маленька принцеса в казковому королівстві!), сиділа дівчинка років шести й перевдягала ляльку. Час від часу вона поправляла пасмо світлого волосся. На Ма-рину-фею дівчинка не звернула уваги.

— Світланко, дивись — справжня фея! — награно весело промовила мама й погладила дівчину по голівці.

— А де її крила? — Світланка нарешті обернулася й уважно оглянула Марину та її костюм.

— Забула на чаюванні в іншої феї, — не розгубилася Марина. — Зі мною таке зрідка трапляється. То в однієї феї забуду, то в іншої, то зранку забуду їх одягти, а потім на роботі мене сварять, що знову прийшла без крил.

— А крила хіба можна забути? — не повірила маленька Світланка. — Це ж не іграшка, не рукавички. Наприклад, я в садочку постійно гублю свої рукавички, але ж то не крила. Крила я б ніколи не загубила.

— Можна, вони ж відчіпляються, якщо треба. У подруги було дуже спекотно, я їх зняла там — от і забула.

— А для чого?

— Що «для чого»? — не зрозуміла Марина.

— Для чого їх узагалі відчіпляти? — не розуміла Світланка. Покинула свою ляльку й підійшла до Марини.

— Наприклад, щоб перевдягнутися або скупатися в річці. Спати вони також заважають: муляють, мнуться.

— Так, із крилами справді незручно плавати й спати, — погодилася дівчинка й підійшла до Марини ще ближче.

— А ти любиш казки? — Марина вирішила змінити тему, бо направду не знала, що ще можна сказати про крила, яких немає й ніколи не було.

— Так. Люблю.

— А яка улюблена?

— «Колобок».

— Чому?

— Бо якщо уявити, як він котиться, кумедно виходить.

Марина заплющила очі, уявила та засміялась. Вийшло дійсно кумедно.

Світланка перезнайомила Марину з усіма ляльками та ведмедиками, розповіла всі вірші, які знала. Вони їли з Мариною торт. Врешті, Марина почала збиратися. Світланка схопила її за руку.

— Забери мене! — благально прошепотіла дівчинка.

— Куди? — не зрозуміла Марина.

— У свій фейський ліс!

— А мама й тато? — перелякалася Марина.

— Маму шкода, а тато мене не любить.

— Чому ти так вирішила?

— Він не живе з нами й до мене не приходить. Ти фея, ти все можеш. Зроби так, щоб мій тато повернувся. Можеш забрати всі подарунки, тільки тата поверни.