Читати книгу - "Король Гризлі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На відміну від флегматичного Отто, він сприймав своє дике життя із незмінним азартом. Від почуттів, що його переповнювали, Ленгдонові завжди хотілося кричати, співати, насвистувати щось веселе, але не цього ранку: сьогодні в ньому нуртував азарт мисливця.
Поки Отто сідлав коней, Ленгдон пік паляниці з прісного тіста. Він був великим мастаком «дикого хлібопечення», як він це сам називав. Спосіб, до якого він удавався, мав подвійну перевагу: він заощаджував час і був простий.
Ленгдон розв’язав один важкезний мішок із борошном, зробив кулаками ямку в борошні, налив туди пінту води, півчашки оленячого жиру, додав столову ложку пекарського порошку, три пучки солі — й почав замішувати тісто. Не збігло й п’яти хвилин, як сирі паляниці вже лежали на великій бляшці. За наступні півгодини Ленгдон устиг підсмажити біфштекси з баранини, спекти картоплю та припекти паляниці до брунатно-золотавого відтінку.
Диск сонця тільки-но виринув із-за східного видноколу, коли мисливці покинули табір.
Через рівнину вони їхали верхи, коли ж дорога пішла вгору, рушили пішки, ведучи коней за повіддя.
Знайти слід Тора було зовсім не складно. Там, де він учора зупинявся і грізно гарчав, викликаючи ворогів на герць, на землі темно червоніла чимала пляма крові. Від плями до пасма гір тонкою ниткою вів кривавий слід. Спускаючися з другого боку до видолинка, вони ще тричі знаходили місця, де зупинявся Тор, і в кожному з них бачили почервонілу землю або каміння з висохлою кров’ю.
Вони минули ліс, вийшли до струмка, і коли побачили на смузі чорного затверділого піску відбитки Торових лап, то мимохіть завмерли. Брюс аж здригнувся, а Ленгдон, здивовано скрикнувши, швиденько витяг із кишені рулетку й нахилився над одним із них.
— П’ятнадцять із чвертю дюймів! — зачудовано повідомив він.
— Ану ще раз! — порадив Брюс.
— П’ятнадцять з половиною!..
Брюс ковзнув поглядом до ущелини.
— Найбільший із тих, які мені траплялися, мав чотирнадцять з половиною, — промовив він, і в голосі його з’явилися благоговійні нотки. — Його застрелили на Атабасці, і досі він вважався найбільшим із усіх гризлі, впольованих у Британській Колумбії. Але ж цього їм усім ще доганяти й доганяти!..
Вони рушили далі і знову виміряли слід — цього разу на краю першого плеса, де Тор заспокоював свої рани. Результат був майже такий самий. Надалі плями крові траплялися лише де-не-де. Коли доходила десята ранку, вони дісталися грязьового озера, де Тор приймав цілющі ванни.
— Йому було кепсько, — упівголоса підбив підсумки Брюс. — Тут він перебув більшу частину ночі.
Тоді, не змовляючись, керовані одними й тими самими імпульсами й думками, вони оглянули місцину, яка лежала перед ними. На віддалі півмилі від них одна гора майже упритул підступала до другої, так що між ними залишалася лише вузька ущелина, куди не досягало сонячне світло.
— Йому було дуже кепсько, — повторив Брюс, усе ще вдивляючись уперед. — Як на мене, коней нам краще прив’язати тут, а далі йти без них. Хтозна... може, він там.
Вони прив’язали коней до молодих кедрів, звільнили Черепаху від поклажі.
З рушницями напереваги, пильно вдивляючись і вслухаючись, вони зайшли до темної непривітної ущелини.
Розділ п’ятийop дійшов до цієї ущелини ще на світанні. Після грязьових ванн тіло все затерпло, хоч біль трохи ущух та й пекло вже не надто. Рани й досі боліли, проте вже зовсім не так, як учора. Зараз він потерпав не стільки від пораненого передпліччя чи якоїсь іншої рани, скільки від загальної слабкості. Тепер він просто нездужав, і якби він був людиною, то лежав би у ліжку, йому міряли б температуру, коло нього сидів би лікар, тримаючи за руку, та відраховував пульс. Однак Тор не був людиною, тож йому не залишалося нічого іншого, як спроквола, ледве переставляючи лапи, чалапати ущелиною. Невтомний, невситимий ласун, зараз він навіть не думав про їжу. Їсти не хотів і не міг.
Тор часто припадав до струмка, й вода приємно холодила розпашілий язик. І ще частіше обертався назад, вдихаючи запахи, які приносив вітер. Він знав, що десь там, позаду, залишилися людський дух, незнайомі громи і такі самі незнайомі блискавки. Усю минулу ніч він був немов солдат на варті, та й тепер тримався сторожко.
Тор не знав, якими саме ліками потрібно лікувати різні недуги. Він не був ані ботаніком, ані травником, але Природа, створюючи ведмедів, подбала про те, щоб вони могли зарадити собі самі. Як нездоровий кіт вишукує котячу м’яту[31], так і недужий Тор шукав собі щось придатне для нього. Гірка на смак не тільки хіна[32], а що для зцілення потрібно щось гірке, він інстинктивно відчував, тож, бредучи ущелиною вгору, замалим не до самої землі опускав носа, винюхував щось у низенькій порості та в густих чагарях.
Тор набрів на ділянку, порослу ведмежими ягодами. Достигаючи, ці невеличкі, з горошину завбільшки, плоди стають червоними, але тепер, у червні, вони були зелені та гіркі, як жовч, і містили силу-силенну дубильних і тонізуючих речовин. Він почав їх їсти.
Трохи перегодом йому трапилася ягода-мильнянка, що росла на кущах, які дуже скидалися на смородинові. За розміром ягоди були вже більші, ніж смородина, і починали рожевіти. Мильнянку завжди їли індіанці, щоб позбутися гарячки й лихоманки. Тор і собі з’їв, напевне, з півпінти мильнянки, також гіркої на смак, і лиш після цього почимчикував далі.
На ходу він обнюхував
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король Гризлі», після закриття браузера.