Читати книгу - "Все буде добре"

– Перейдень, – терпляче повторив Антон. – Він служив бісиці, яка до баби Стефи жила. Коли вона була молодою – до клубу ходила. Їй там сподобався хлопець, Максим, що на гармоніці грав. Але в нього вже була наречена. Відьма про це знала, та все одно почала залицятися. За це її після танців підстерегли подруги нареченої та побили. І так сильно, що ледве доповзла додому. І щоб помститись, викликала Перейдня. Кому він переходив дорогу – той мусив померти.

– Та ну, – пхикнула Марічка.

– А пам’ятаєш, де знайшли сина цьотки Василини?

– Ну, на мосту, здається. Перепився та голову собі розбив, – невпевнено засміялась Марічка.

– Ні, то йому Перейдень дорогу перейшов!

– А як його впізнати? – запитала Катруся, мимоволі стискаючи руку Сашка.

– Він на вигляд як звичайна людина. Виникає нізвідки й намагається йти спочатку з тобою в ногу, потім навперейми – і переходить шлях. Щоб упізнати його, треба поздоровкатись. Якщо відповість – то звичайна людина, а як ні – треба тікати.

– Ти так розповідаєш, ніби сам бачив, – Сашко примружив очі.

– Ні. Сестра двоюрідна розказувала. Вони якось із танців вертались. Вирішили через кладовище не йти, бо ніч страшна була: повний місяць і жодної зірочки на небі. Але сестра тоді посварилась із хлопцем та пішла іншою дорогою, а компанія – через міст. Сестра додому нормально дійшла, а от решта…

– Що з ними? – шарпнула Марічка хлопця за рукав.

Катруся підсунулася ближче до Сашка. Кволу тишу порушували самотні цвіркуни. Густа ніч облизувала ноги приємною прохолодою. Блискучі зорі здавалися такими далекими й холодними, що хотілось набрати їх повні жмені й обкластися з усіх боків.

– Ішли собі, сміялись і раптом побачили старезну бабцю. Вона йшла просто за ними. Здивувалися спочатку – то вже друга ночі була, – але не злякались. Іде, ну то хай іде собі. А стара пришвидшила крок і вже йшла зовсім поряд. Вони затихли, зиркають на бабцю. А вона все швидше і швидше йде. Перегнала їх на кроків десять і почала дорогу переходити. Дівчата закричали: «Перейдень», – і побігли вперед, сподіваючись обігнати стару. Один хлопець не розгубився і крикнув: «Дай Бо’ щастя!» А бабця розвернулася до них і каже…

З тими словам Антон нахилився до дівчат і як прореве:

– Доброго здоров’я!

Катруся запищала від несподіванки, Марічка легенько вдарила хлопця по плечу, і Антон весело розсміявся. Сашко посміювався на пару з другом. Похмурий Львів раптом зробився далеким-далеким. Надворі розкошувало літо: наливались тягучим соком яблука й груші, з лісу тягнулися солодкі пахощі малини, шелестіла м’яка трава під ногами, чисто вмите чорничне небо щедро всипали зорі, ліси довкола схвально кивали чубатими головами. Поряд були нові друзі. Що ще потрібно для щастя?

2007 рік

У заспаного міста сьогодні не було ані настрою, ані бажання прикидатися сердечним господарем. Небо гарячково куталось у сіре дрантя, скидаючись на жебрака – мокрого, жалюгідного та геть не привабливого.

Вітер сипнув в обличчя дрібної мжички й ледь не видер із рук чорний дипломат, одночасно зануривши в запах чогось зіпсованого. Однак люди продовжували йти, сприймаючи колючі краплі й неприємний запах як належне, тож Олександр скривився, зробив ще один крок і нарешті опинився на землі. От він і вдома.

На цій частині планети весна вже вступила у свої права, однак зимова куртка була як ніколи доречною. Олександр примружив очі й посміхнувся: мама завжди змушувала одягатись тепліше. Цікаво, де вона зараз?…

Застібнувши ґудзики, чоловік озирнувся на літак із синьо-жовтим прапором на крилі та неквапом рушив у напрямку приземленої споруди.

– Your passport, please[10].

– Here you are[11], – відповів Олександр, подаючи документ.

– Do you have anything unregistered?[12] – запитала працівниця аеропорту, переглядаючи паспорт.

– Only old memories[13], – чоловік знизав плечима.

Юна дівчина з блакитною хусточкою на шиї та бейджиком «Віра» здивовано підвела погляд. Долоні саме пригладжували ідеально випрасувану спідницю та зупинились на півдорозі. Помітивши посмішку в очах дивного пасажира, Віра й собі усміхнулась – професійно-сліпуче, по-європейськи.

Пройшовши митний контроль і рухаючись приміщенням аеровокзалу, Олександр здивовано крутив головою. Високі стелі, прозорі стіни, стерильно чиста підлога, поштиві посмішки на обличчях персоналу – усе так, як і має бути. Але щоби в Україні… Чоловік усміхнувся. А він боявся, що страшні історії про Східну Європу виявляться правдивими.

Однак «Європа» закінчилась одразу за прозорими дверима. Десь на горизонті височіли типові «хрущовки», на автобусній зупинці літні жінки з великими торбами про щось голосно сперечались між собою, а повз промчав давно забутий ВАЗ-2108, розвівши в повітрі сморід густим димом. Країна контрастів. Країна мрій. Невже сюди він так довго хотів потрапити? Олександр глянув ліворуч. Потім праворуч.