Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Це мало статися, і ось воно – вона ж сама просила долю дати їй можливість утекти від цього нестерпного, страшного сну, який довгі роки тримав її у своїх цупких лабетах. І доля відгукнулась на її прохання. Таня вирівняла спину і відчула щось досі невідоме – воно кололо в пальці, губи, розганяло кров. Серце почало битися настільки сильно, що Таня чула кожен його удар. Солодка втома розлилась тілом, щось тепле і ніжне, до сьогодні не знайоме, забилось у її грудях.

За два тижні вони стали коханцями. А за місяць усе пішло на злам.

– Ну, чого стоїш? – Жінка почухала пухку щічку. – Іди шукай свого Романа, можливо, він у шафу заліз, п’яното дурнувата!

Перед цим відчинились двері квартири навпроти, і на сходову клітку вийшов дід.

– Романа шукаєте? – запитав він, стоячи спиною і замикаючи двері своєї квартири.

– Так, – відповіла Таня, виходячи з коридору.

– Зранку він був біля магазину, ще тверезий, машину розвантажував. Ви з поліції? – Дід повернувся до неї.

– Ні, я його давня приятелька.

Дідуган скривився:

– Що у вас спільного із цим злочинцем?

Тримаючись за перила, він пішов униз сходами.

– Сам ти злочинець нещасний! – крикнула Романова дружина і грюкнула дверима.

Таня вийшла на вулицю. Дід стояв біля лавки.

– Агов! – вигукнув дід до неї, – ви якого Романа шукаєте? Часом не Демиденка?

– Демиденка.

– Я так і зрозумів, – похитав головою дід. – Ви трошки запізнились, Демиденки тут не живуть. Тут тільки та ненормальна. І чоловік її Роман, але не той, що вам потрібен.

Жінки зареготали.

– А куди Демиденки поїхали? – Тетянине серце немов зупинилось.

– В елітний район, на набережну, у них тепер особняк із величезною огорожею. Андрій Петрович теперка олігарх, він уже не директор, а власник комбінату, ось так!

– Їхній особняк нижче від порту чи вище?

– Ясне діло, що нижче. Там, де пляж.

– Номер будинку знаєте?

– Номер не знаю, але запитайте будь-якого собаку – і вам покажуть. Але це марна справа, Демиденків давно ніхто не бачив. Може, на Канарах вони чи на Багамах. Це не справа звичайних людей, як ми. Нас якось не цікавить, чим живуть олігархи. Слухайте! А що це за слово таке: «олігарх»? Майже що патріарх. А насправді – злодій! Скоробагатько! У молодості ми з цим олігархом на риболовлю ходили, дівок мацали, а щойно він украв у народу лікеро-горілчаний завод, так здрастуваться зі мною перестав. – Дід махнув рукою. – Та що там казати, хай йому грець! – Дід сплюнув, і його очі зблиснули злістю.

– Дякую за інформацію, – сказала Таня і пішла до своєї автівки.

– Інформація гроші стоїть, – крикнула жінка, що сварила свою дочку.

– Та звідки в неї гроші, ви лише на машину погляньте! – відповіла інша жінка-квочка, і всі знову зареготали.

Знайти особняк Демиденків допомогла балакуча жіночка з дитиною у візку. Провівши Таню до будинку, вона розповіла, що у візочку в неї онук, і чекає вона на чоловіка, а він у неї хороший муляр, та й узагалі будь-який ремонт може зробити, що він будував особняк Демиденку, і шкода, що такий гарний будинок побудували, а Андрій Петрович тут майже не живе. Та й не дивно, адже особняк він має також у Києві.

І справді, ніхто дверей не відчинив. Таня постояла там хвилин із десять і пішла в авто. Взяла телефон, пошукала в Інтернеті номер лікеро-горілчаного комбінату й зателефонувала.

– Приймальня, – відповів жіночий голос.

– Доброго дня! Я журналістка з Харкова. Я б хотіла поспілкуватись із Андрієм Петровичем.

– Андрій Петрович рідко буває на комбінаті. Ви з якої газети?

– Журнал «Перша столиця». Ми плануємо велику статтю про комбінат.

– Я можу з’єднати вас із директором – Степанченко Наталею Іванівною.

Таня добре пам’ятала Наталю Іванівну – вона була гарною, стрункою і завжди одягалась, як актриса.

– Слухаю, – почувся голос Наталі.

– Доброго дня, Наталю Іванівно, я працюю в журналі…

– Я в курсі, – обірвала її Степанченко. – На жаль, я не маю можливості виділити для вас час раніше середини наступного тижня. Дзвоніть із понеділка.

– Наталю Іванівно, я б хотіла поговорити з паном Демиденком.

– Не знаю, чим можу вам допомогти.

– Зате я знаю. – Слова мов вискочили з неї. – Зателефонуйте до нього або дайте мені його номер. Або ж запишіть мій мобільний.

– Я перекину вас до секретарки, вона вас запише.

Манера розмови Наталі Іванівни не залишала жодних сподівань.

– Будь ласка, не кладіть слухавки, – сказала Таня, – я до Демиденка не в справах… я його родичка.

– Це немає значення. Залиште свої дані секретарці.

– Зрозумійте,