Читати книгу - "Еринії"

напився й став справжнім мужчиною, відвідавши жидівський бордель. Останній спогад важко було назвати приємним, бо справжнім мужчиною він став не відразу, а після двох безуспішних спроб. Проте дама, з якою він був того вечора, поставилася до його безпорадності й невміння з надзвичайним зрозумінням, і лагідно й делікатно допомогла йому стати мужчиною, залишаючи в пам’яті незабутні спогади. Відтоді Попельський назавжди зберіг слабкість до жінок жидівської вроди.

Комісар трусонув головою, відганяючи станіславівські спомини, які різко контрастували з його теперішнім похмурим настроєм. Він дедалі більше боявся перетворитися на сатира, невиліковного тупого сибарита. Це відчуття завжди охоплювало його, коли він зазнавав райської насолоди, коли прокидався в ліжку щоразу іншої повії, коли не міг пригадати, що діялося з ним попереднього вечора, коли в горлі дерло від десятків викурених цигарок. Тоді Попельський бачив стурбовані очі кузини Леокадії й особливо ― дев’ятнадцятирічної доньки Рити. Кожен її погляд пронизував його пекучим соромом, мучив сумління безсонними ночами. Під упливом цього погляду Попельський із сибарита перетворювався на аскета, постив, рештки горілки виливав до умивальника, а будинки розпусти оминав десятою дорогою. Зараз наближався саме такий період. Крива гедонізму прямувала до мінімуму, але ще його не досягла. Бракувало якогось одного поштовху. Хоча б Ритиного погляду. Але Попельський не бачив дочки от уже два тижні й анітрохи не був упевнений, чи вона взагалі хоче з ним зустрічатися. З відразою подумав про щедру вечерю в «Атласі», присмачену кількома чарками горілки, про широкі стегна такої собі панни Владзі, з якою вони перед тим опинилися в готельному номері, про свою важку, наче камінь, печінку, про живіт, котрий і досі болів після стрибка на подвір’я за вбиральнею в «Шкотській». Попельський потребував якогось поштовху, щоб почати аскетичне життя.

Хтось легенько торкнувся його. Перед ним, узявши руки в боки, стояла й усміхалася молоденька дівчина, мабуть, іще підліток. Попельський миттєво відчув, що огида до сибаритського способу життя підкочує йому до горла, наче гірка жовч. Він був ладен ригати, тут, просто під ратушею.

― Цьом, сердушко. ― Посмішка дівчини стала ще ширшою. ― На Вірменській під «Чотирма порами року» стуїть авто й хутко шановного панягу завизе…

Перш ніж Попельський устиг щось відповісти, дівчина втекла. Він навіть не намагався наздогнати її зі своїм обважнілим черевом, яке досі боліло після стрибка з вікна «Шкотської».

Справді, на Вірменській, під кам’яницею «Чотири пори року» стояла нова «Ланчія». Попельський відчинив дверцята й мовчки сів до салону. Був упевнений, що шофер не знає жодних правил savoir’ vivre’[9], і привітання залишиться без відповіді. Тому волів не озиватися.

Проминули Успенську церкву, Арсенал і будинок галицького намісництва, а тоді звернули на Личаківську. Попельський опинився в знайомому оточенні, серед три- й чотириповерхових кам’яниць. Не раз і не двічі перебував він у подвір’ях цих будинків пізньої ночі й чув, як із сичанням вимовляють його прізвисько виставлені на шухер хлопці, котрі попереджували бандитів у їхніх кублах та малинах. За Личаківським цвинтарем шофер додав газу, й за хвилину авто виїхало за Львів. Ліворуч стіною височів густий ліс. За чверть години він порідшав. Це були Винники. «Ланчія» звернула ліворуч і зупинилася перед великим, старим дерев’яним будинком, за яким ріс сосняк.

Моше Кічалес сидів у двомісній гойдалці на веранді й курив сигару. Перед ним на столі були рештки кав’яру, оселедці й солодощі, які свідчили про те, що вишукана сигара увінчувала не менш вишукану вечерю. До Кічалеса ніжно тулилася молода блондинка, така вродлива, що Попельський відразу забув про нещодавнє бажання віддатися аскетизму. Від прохолоди травневої ночі дівчину захищала шкура тигра. Її супутник вочевидь не змерз, бо скинув піджака, а широко розставлені ноги, зсунутий набакир капелюх, розхристана сорочка й криво пов’язана краватка робили його схожим на батяра, що відпочиває після нічної пиятики. Широкий, блискучий шрам, що перетинав щоку, міг залишитися після удару ножем під час п’яної бійки. Але ця схожість була оманливою. Король львівських бандитів майже ніколи не пив, а шрам залишився на пам’ять про сутичку в російській в’язниці.

Кічалес поцілував дівчину в щоку й прошепотів їй на вухо кілька слів. Вона підвелася, сказала Попельському «добраніч» й увійшла до будинку. Комісар не відповів і навіть на неї не глянув. Лише краєм ока помітив її струнку постать у неосвітленому вікні. Він чудово знав, що вона підслуховуватиме їхню розмову, можливо, так їй наказав коханець. Попельський не відреагував на ввічливість блондинки, його faux-pas[10] був цілком свідомим. Усі знали, що Кічалес хворобливо ревнує свій численний гарем і краще навіть не дивитися на його одаліску, коли не хочеш, щоб він тебе зненавидів. Комісар також знав, що в темряві ночі король злочинного світу, може, й не помітив його хтивого погляду, зате він напевне запитає про поведінку прибульця у своїх численних церберів, що ховалися під деревами біля будинку й уважно стежили за кожним рухом гостя свого хазяїна.

Тож Попельський волів зажити слави невихованої людини, аніж ловеласа, що стікає слиною на вигляд чужої коханки.

Комісар не помилився у своєму рішенні. Хазяїн вочевидь визнав поведінку Попельського пристойною, бо досить привітно посміхнувся й кивнув гостю на плетене крісло біля столу.

― Сідайте, пане кумісаре, кажіть, із чим прийшли в мою скромну домівку, а я слухаю, слухаю. ― Кічалес видмухнув хмару диму.

― Ви прийняли мене у власному домі. ― Попельський постукав цигаркою по кришці портсигара. ― Це свідчить про вашу довіру. Я вдячний вам за неї.

― Які красиві слова! ― Господар знову посміхнувся під тонкими вусиками кіноактора. ― Якби тут була моя хавіра, це значило б, що ви шац чоловік. А в