Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

— Спасибі, — раптом сказав Борис. — Знаєш що? Ти…

Він не доказав, бо до них підбігла дівчина в сірій куртці з блискучими застібками. Весела така дівчина, з строкатою косинкою, зав'язаною, як піонерський галстук.

— Хлопці, де ви? Поїзд відходить зараз!

— Ми тут, — коротко озвався Борис. — Ми зайняті. Поїзд зачекає.

— Один симпатичний юнак пригощає нас ягодами, — пояснив Борисів товариш.

— Тільки вас пригощає? Чи всіх? — поцікавилася дівчина.

— Ось беріть, — сказав Кашка. Він уже не ніяковів, не соромився. Відчував тільки невиразну заздрість: зараз ці люди сядуть у поїзд і поїдуть, а він, Кашка, залишиться.

Ну гаразд, нехай їдуть. Це, звичайно, хороші люди… Проте залишився ще один кульок.

— Куди ж його? — розгублено запитав Кашка.

— Їж сам, — хором гукнули троє і побігли в кінець поїзда, до свого вагона.

Потім цей вагон повільно проїхав повз Кашку, і той побачив у тамбурі усіх трьох. Вони махали Кашці руками. І сміялися. А дівчина навіть зняла косинку з шиї і розмахувала нею, наче прапором.

Кашка квапливо замахав у відповідь. Тією рукою, в якій тримав ягоди. Вони сипалися із кулька й падали на дошки, мов важкі дощові краплі, але Кашка не звертав уваги. Вперше в житті він проводжав хороших людей у далеку путь-дорогу. Хоча ні, недавно він проводжав маму й тата, і мама теж махала йому з вагона. Але тоді було сумне прощання, а зараз веселе…

— Ну й дурень, — почув Кашка за спиною.

Обернувся. Це Льова Махаєв обізвав його. Він, виходить, стежив за Кашкою. Тепер Льова стояв поряд і дивився з презирством.

— Пентюх неосвічений, — сказав він. — Обібрали тебе, як липку. Лопух ти…

Але Кашка відчував, що він не лопух. Він не забуде, як три незнайомі людини сміялися і махали йому з вагона. Льові, звичайно, ніхто не махав, хоча він і продав усі ягоди.

— Залишився без яхти, ну й біс з тобою, — закінчив Льова і сплюнув. — Салага…

Кашка відійшов. Здалеку він обережно проказав:

— Ти, Льова, мабуть, сам салага. Я завтра ще чотири склянки назбираю. І продам. І куплю кораблик. От…

Назавтра він назбирав не чотири склянки, а сім. І зробив сім кульків. Чотири він вирішив, звичайно, продати, а ще три… Ну, мало що. Раптом трапиться, як учора. Кашці дуже запам'яталися усмішки трьох друзів. Відтоді, як поїхали батьки, йому ще ніхто не усміхався ось так, по-доброму.

Але сталося не так. Одразу порушилися Кащині плани. Підійшов поїзд, і на платформі з'явилися…

Ні, спершу Кашка почув пісню. Шум коліс уже затих, і пісня звучала за вагонними шибками. Співали чоловічі голоси. Не голосно, та якось пружно. Це була трохи сумна, але хороша пісня. Така хороша, що Кашка завмер на мить.

А голоси стали ближче, і ось тоді з'явилися на пероні моряки.

Вони по одному стрибали з вагона. Кашка розібрав останні слова:

Потім спів обірвався, і голоси змішалися:

— Братці, тут і цигарок не купиш!

— Скільки хвилин стоїмо?

— Станція Камшал… Ну й станція!

— От чорт, курити хочеться…

— Не вмреш.

— А раптом?

Вони були не в безкозирках. Хто в чорному кашкеті з якорем, хто так, з невкритою головою. День видався вітряний, і сині коміри тріпотіли у них за плечима. На рукавах чорних матросок червоніли трикутні прапорці й золотилися нашивки.

Був серед них один — високий, кучерявий, ніби негр. На плечі він, немов велику лопату, тримав гітару. Він, здається, перший помітив Кашку. Саме його, а не інших хлопців. Бо ті стояли на іншому кінці платформи.

Моряки обступили Кашку. Їх було не троє. Не четверо. Навіть не семеро. Він і моргнути не встиг, як розійшлися по руках усі кульки. Просто розлетілися.

— Скільки за товар? — весело запитав гітарист. — Ну?

— Ніскільки…

Вони зовсім не задавалися перед Кашкою, ці здоровенні хлопці у чорній з золотом формі. Запитали, як його звати, а потім по черзі, клацаючи каблуками, називали себе:

— Семен.

— Віктор.

— Сергій.

— Гена.

— З вашого дозволу, Олексій Новиков, штурман далекого плавання… майбутній.

Приголомшений їхньою веселою увагою, Кашка тільки запитав:

— Далеке — це в Африку?

— В Африку, в Індію, в Австралію, — підтвердив майбутній штурман. — В обидві Америки. Навколо світу. І якщо є у моїх словах хоч крапля брехні, нехай мене проковтне Тускарора!

Тускарора уявилася Кашці страшним чудовиськом з чорною пащею. Але йому одразу пояснили, що це не чудовисько, а глибоченна яма в Тихому океані, і що ця яма коли-небудь неодмінно проковтне майбутнього штурмана. Не стільки за брехню, як за балакучість.

І знову, як учора, зникла, розтанула у цих веселощах Кащина ніяковість. І тоді він сказав те, що дуже хотів сказати:

— Можна, я запитаю?… Ось ви… Це ви співали у вагоні? Це яка пісня?

— Ану, хлопчики… — сказав кучерявий гітарист з дитячим іменем Павлик. І скинув з плеча гітару.

І було зовсім не смішно, було просто чудово, що дорослі чоловіки так злагоджено і серйозно співали колискову пісню. Співали з якоюсь суворою ласкавістю: певно, любили вони цю колискову. Десять моряків співали для одного хлопця. Ну й для себе, звісно, але головним чином для нього, для Кашки.