Читати книгу - "Агент №13"

Шалго підвів брови. Вираз обличчя його показував, що відповіддю він не вдоволений.

— А мене, хлопче, — сказав, — жертва цікавить більше, ніж сам убивця. Я вважаю — нам треба відповісти на всі запитання ще до того, як знайдемо вбивцю. Адже може статися й таке, що між завданням Меннела і його вбивством немає ніякого зв'язку.

— Може бути, — погодився Фелмері. — В такому разі передусім потрібно з'ясувати, чи причетна фірма «Ганза» до рації, знайденої в машині. Бо наявність рації свідчить про те, що Меннел був агентом однієї із західних розвідувальних служб.

— Оце вже розумніші слова, синку, — з ноткою поваги в голосі мовив Шалго. — Саме оте і є найголовніше.

— Невже й справді машина належить фірмі «Ганза»? — спитав Кара.

— Ні, — заперечно кивнув головою Шалго. — І номерний знак теж не підтверджує цього.

— У такому разі, машину взято напрокат, — підсумував Кара і звернувся до лейтенанта: — Нагадайте мені, щоб перевірили технічний паспорт машини. — Фелмері кивнув головою. — Якщо машину справді взято напрокат, то всі наші припущення ні до чого. Може, Меннел і не знав про рацію!

— На цей раз правда за Ерне, — кивнула Ліза. — А може, ми помиляємося, любий? — звернулась до чоловіка.

— Хто зна… — зітхнув старий. — Аж не віриться. Ну й соромно мені було б, аби сталося саме так. Міклош Балінт до самої смерті сміявся б наді мною. Як же я досі не подумав про це»! — Він важко підвівся з лави і пішов у кімнату.

Невдовзі почулося, як розмовляв з кимось по телефону. Через якийсь час старий повернувся і з кислим виглядом проказав:

— Легкова машина належить прокатній фірмі Фрідріха Мессера. Фрідріх Мессер, Гамбург, Кенігплатц, будинок три.

Десь через півгодини Кара звернувся до лейтенанта:

— Товаришу Фелмері, підіть у селище до майора Балінта. Подзвоніть у Будапешт підполковникові Домбаї і передайте йому: хай зберуть відомості про фірму «Ганза» та про підприємство Фрідріха Мессера, про професора Мате Таборі, а також про Бланку й Казимира Таборі. Передайте йому мій наказ, щоб організував у своєму відділі цілодобове чергування. Матеріали мені потрібні ще сьогодні ввечері. Поки що все. Ідіть.

— Дуже вдячний за ваше запрошення, — сказав Отто Губер, — але боюсь, що завдам вам клопоту. — Німець говорив по-угорськи неквапливо, карбуючи кожне слово. Помітно було, як добирав слова. Голос мав тихий, хрипкуватий від куріння. Професор Таборі глянув у вайлувате обличчя довгов'язого плечистого чоловіка. Під зеленкуватими очима в німця висіли зморшкуваті мішки. Високий лоб порізали глибокі зморшки. За документами мав п'ят-десять шість років, а на вигляд можна було дати значно більше.

— Що ви, пане! Ніякого клопоту! — озвався Таборі. — Почувайтеся, як дома.

Німець сів так, щоб видно було Балатон. Звідси відкривалась чудова панорама. Вийняв сигару, закурив.

— Дуже вам удячний, пане, — сказав, — але вашу гостинність мушу чимось відшкодувати. — Професор сидів у тіні, проте гість добре бачив його примружені карі очі, гірку посмішку на губах і тіні в глибоких зморшках.

— Шановний докторе, — сказав професор. — Я не власник пансіонату. Не зароблю так, як, скажімо, професор Альберт Сентдєрді в Сполучених Штатах. Однак у мене вистачить коштів, щоб ви погостювали в мене, коли забажаєте, хоч цілий рік.

Почулися кроки від тераси. Таборі обернувся. Сонце освітило його обличчя. У широко розчинених дверях стояв племінник — інженер-електрик Казимир Таборі Професор відрекомендував його Губерові. Високий худорлявий молодик уклонився й міцно потис німцеві руку, потім провів пальцями по вигорілому на сонці каштановому волоссі й опустився в одне з плетених крісел. Узявши в руки якийсь журнал, почав гортати сторінки. Верхні ґудзики його блакитної сорочки не застебнуті, й виднілася засмагла шкіра м'язистих грудей.

— Мій небіж, інженер-дослідник, — пролунали слова професора. — Його тема — мікрохвилі. Сестра моя дуже заклопотана: через два тижні він їде в Радянський Союз. І на тривалий час.

— Мабуть, це не дуже цікавить пана Губера, — сказав інженер, глянувши на свого дядька.

— Чому ні? Цікавить, — ввічливо заперечив німець.

— Невже? — спитав Казимир, не відриваючи погляду від журналу. — Якщо так, то дозвольте викласти мої основні дані. Маю двадцять вісім років, нежонатий, кандидат технічних наук. Мій улюблений письменник — Роберт Мерл, з композиторів — Бенжамін Брінт, із скульпторів — англієць Мур, люблю футбол і бокс, улюблений колір — сірий, ношу тапочки сорок третього розміру, ненавиджу зиму, обожнюю сонце, сам я атеїст, за найвидатнішу подію сторіччя вважаю ту революцію, яка відбувається у біології. Ну, так, про що я ще не розповів? — Він глянув на дядька. В його очах вигравали глумливі вогники. Губер теж стежив за поглядом молодого чоловіка. Обличчя професора спохмурніло. Поведінка Казимира не сподобалась йому. Губерові теж. В ній було щось хлоп'яче, незріле. Губерові здалося, що його ошукано, бо невже це той талановитий хлопець, про якого він так багато чув хорошого? Таж перед ним недружня, цинічна, чванлива людина, яка навіть забула про правила ввічливості. Адже він, Губер, гість. Він відвів погляд від обуреного обличчя професора і присунув до себе попільницю.

— В мене складається враження, що я все-таки обтяжуватиму пана інженера, — заявив він тихо. — Може, й справді краще буде влаштуватися в готелі?

— Слово честні, пане, ви мені не заважаєте. — Інженер поклав журнал на коліна і зробив спробу вловити погляд Губера. — А якби й так, то яке це має значення? В цьому домі капітаном є мій дядько. Я тільки гостюю тут. Чи не так, дядьку? — спитав він з ноткою іронії.

— Дурниці верзеш, хлопче, — обурився професор. Він не міг збагнути, чому так вороже поставився до гостя Казимир.

— Чи знаєте, пане, що мене найбільше нервує? — запитав інженер німця, залишивши поза увагою слова дядька. — Це коли детективи задають ідіотські запитання. Я гадав, що відпочину під час своєї відпустки. А тут…

— Наскільки мені відомо, — зауважив Таборі, — тебе допитували тільки раз. Чому ти сприймаєш це так трагічно? Майор тільки виконував свої обов'язки. Будемо сподіватися, що це не повториться.

— Якщо не трапиться ще одне