Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

«Пісня піску», де йдеться про вічний двигун усього сущого — Дух, що пробиває будь-яку твердь, хоч і сам є твердю, аби тільки людина спроможна була його вловити, оцінити, нехай і не відразу. Адже лише той «Кущ бузку» — його образ є центровим у однойменному розділі — як втілення вічного Духа, у кожного свій, лише він здатний уберегти від колапсоїдного (замикаючого) стану.

Взагалі ця частина тим і прикметна, що в ній важливими є не стільки роздуми-версії про причини колапсу, як психологічно точно, через сюрреалістичні візії, сновидіння передано відчуття персонажа у процесі поступового завмирання, втрати свого первісного енергетичного єства, розчинення у світі змертвілому, колапсоїдному. Тут контрастно постають притчеві образи батьків героя у спільній кулі, куща бузку — як втілення ідилії їхнього життя. Той кущ викорчував бульдозер, коли валив дім, але найголовніше, що він, як найсокровенніше й незмінне, лишається в пам’яті сина, — саме тому той робить спроби вирватися з обіймів змертвілого світу. Одна з таких його втеч — фатальна, кульмінаційна втеча «у зону», в якій є здичавіла кішка, прогнила лавочка, тиша-порожнеча, сліпий чорний пес, туман… «Філософія» зони вбивча — з неї нема вороття. Однак Vox п’ятий завершується все-таки символічним поверненням героя додому, в химерний спосіб: під товщею води на таємну вечерю сходиться весь його рід. Ця символічна сцена наприкінці завершальної частини (подібно й до інших) озвучена апофеозним голосом автора, який і сам у житті зумів зберегти «живу суть людини», а також і світу, що оточував його щільним кільцем, але не розчавив, не впіймав.

Насамкінець хотілось би ще раз звернути увагу читача на обов’язкову присутність у всіх цих Голосах Валерія Шевчука — поряд із архетипом дому — образу дощу. Здається, лише в одному випадку говориться про сліпий дощ, але скрізь з образом дощу в тексті з’являється особливий, умиротворений, сонячний настрій (навіть у «Колапсоїді» присутня «тиха радість дощу», від якої «прокидається кущ бузку» біля батьківської хати), настрій, який очищає душу.

Звичайно, більшість текстів цієї книжки є елітними — зрозумілими лише для естетично підготовленого читача. За зовнішньою простотою сюжету, описами побутових сцен, оповідями банальних життєвих історій ховається глибокий символічний підтекст, який має багато змістових проявлень. Навіть їхня притчевість іноді досить умовна. Отож кожен читач має можливість знайти в них саме те, чого потребує і на що спроможний, а кожен критик — запропонувати власну інтерпретацію. Для самого ж автора це означає лише те, що його твори ніколи не можуть бути впійманими у полон єдиного виміру і розшифрування.

Раїса Мовчан

VOX перший
Привид мертвого дому

Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу…

Тарас Шевченко
1

Тільки не Марину, хоч була й Марина, а привид мертвого дому. Не до кінця можу збагнути, чому саме так діється, але той дім постійно зі мною, і я таки справді ношу його, «неначе цвяшок, в серце вбитий». А часом мені здається, що той дім ходить за мною, як міражна почвара; дім — жива істота, ступає на ногах, узутих у чоботи, і я ніби прив’язаний у якийсь негаданий спосіб до нього, або в мене на плечах шлея, і я ношу його, як тягають за спиною берестяні коробки селянки-волинянки.

Пам’ятаю, бачив колись репродукцію з картини якогось модерного художника: великий цегляний будинок — як людська постать, із головою, руками, грудьми — монументально виліплена із цегли скульптура кретиноподібної істоти. Мене вразив тоді цей малюнок, але дім, що його ношу в собі я, нічого подібного із потворою не мав. Мене вразило в тій картині, власне, інше: будинок можна бачити як живу істоту, бо, може, кожен із них живою істотою є. Ні, я не схильний до містики і ладен пояснити все цілком раціонально: кожен із нас носить за собою чи в собі власне минуле, пам’ять про колишніх людей, навіть образи тих людей, наприклад, рідних чи близьких, і ті колишні люди справді являються живими: у споминах, у снах, у мимолітних видіннях — це речі нормальні. А коли нормальні, значить, вони можуть існувати в такий спосіб, отже, й турбувати нас, хоч і породжені нашою пам’яттю та уявою. Але ні, слово «породжені» не точне. Породжені уявою — це значить «вигадані», а вони насправді були й досі є у нас, та й будуть на цій землі існувати доти, доки існує про них пам’ять. Отже, вони по-справжньому вмирають, коли вмирають усі, хто їх бачив і пам’ятав; коли, зрештою, зникають всі їхні зображення: в малюнках, фото, записах, а доки цього не станеться, блукають у світі й продовжують жити ще й таким, хай ілюзорним життям. Те стосується, річ певна, не тільки людей, але й речей їхніх, котрі живуть довше від людей. Це все збагнути легко, незбагненним лишається інше: чому той дім, про який мова, не покидає мене? Не скажу, що його присутність у мені всечасна, ні, він часом од мене відпливає, на якийсь час зникаючи, навіть роками може мене не турбувати, я зовсім про нього забуваю, але приходить момент, найчастіше це трапляється перед сном, і я раптом бачу, як починає він проявлятися зовсім так само, як зображення на фотопапері. Тоді якийсь час не покидає мене; я кудись іду, і він безшумно й безвидно для інших пливе за мною, або в кожну дозвільну хвилину виростає перед очима. Часом відчуваю його виразно в себе на карку чи за спиною, як селянську коробку (казав уже про це), чи як хлопця, котрий сидить, як то кажуть, «на барані», обхопивши руками шию, а ногами тулуб, і їде. Єдине відчуття в мене при тому — якийсь теплий, протяглий, я б сказав, ностальгійний сум, що завжди навідує, коли за чимось відлетілим тужиш. Але найчастіше являється він переді мною таки перед сном, як я, самотня, вже не першої молодості, а, признатися, й літня людина, стелю собі постіль, роздягаюся, ставлю в