Читати книгу - "Навчи її робити це"

«Prokop» – маленький триповерховий готель на тихій вулиці поряд із невисокими будиночками, що потопають у квітах жасмину. На першому поверсі готелю мешкали господарі – досить привітні люди, а також там були рецепція і ресторанчик. Два інших поверхи – для гостей. З вікна їхнього номера було видно скелю, під якою примостився готельчик, а під вікном зеленів сад і співали пташки. Марта підійшла до великого двоспального ліжка, впала на нього, розкинувши руки.

– Якщо існує рай на землі, то ми потрапили саме туди.

– Ну, для цілісного відчуття раю мені слід відвідати душову кабіну. І я перша, перша! – Ліза почала розпаковувати свої речі.

– З радістю би приєдналася, але ж…

– Але все-таки трішки пекло, правда? Якби ванна…

– Якби, якби в роті виросли гриби. Хотіли заощадити, то ж які нарікання? Постільну білизну міняють у середині строку перебування, рушники – щодня. Усе прекрасно.

– Врешті, ми будемо тут лише снідати й ночувати. Правда ж?

Ліза стенула плечима:

– Побачимо.

Біля ліжка стояли невеличкі шафки з настільними ліхтариками, на столі – телевізор, який Ліза не любила і називала зомбоящиком. А ще – крісло, стілець і журнальний столик. Якби було менше меблів, кімната здавалася б світлішою й просторішою. Можна залишити тільки ліжко. І пташок за вікном. І Марту. Доки Ліза приймала душ, Марта шукала змінний одяг. Натрапила на Лізину футболку. Свіжо випрана футболка все ж пахла тілом подруги й ховала в собі кілька темних волосин. Здавалося, вони можуть виконувати бажання. Варто лише щось задумати, захотіти, побажати. Марта намотала на палець чорну нитку Аріадни, не знаючи, куди вона її заведе, до яких берегів розпусти. Зібгавши і притиснувши до грудей теплу сіру футболку, вона відчула пронизливе тремтіння десь в ділянці живота, що спустилося вниз по стегнах і втекло, сполохане голосом з лазнички:

– Агов, ти ще не втекла?! Принеси мені фен!..

Дівчата снідали поспіхом – хотілося якнайшвидше поринути в принади міста-казки, до того ж під впливом вражень притупилося відчуття втоми та голоду. Гостям пропонували стандартний шведських стіл – різноманітні закуски, чай, кава, сік, молоко й вершки, свіжа випічка та усілякі джеми. Марта взяла омлет із сосисками, а Ліза відмовилася від гарячого – не хотіла обтяжувати організм перед мандрівкою.

Петрижин пагорб… На його вершині – оглядова вежа, куди Марта вмовила піднятися Лізу, пообіцявши їй «такі краєвиди, де янголи вчаться літати». Підйом на 60 метрів Ліза витримала мужньо, хіба що тільки дихання почастішало. Весь цей час Марта намагалася навіть за руку її не тримати і говорила спокійним тоном, аби не видати, наскільки в неї серце не на місці. Але вона вірила, що ця подорож – не для нещасних випадків. Інакше ніколи б собі не пробачила. Гвинтова драбина стрімко тягнулася вгору, час від часу траплялися лавки, на які вони іноді сідали перепочити. Вигулькували такі пейзажі, від яких у Лізи паморочилася голова і танули слова, й вона під впливом емоцій цілувала Мартине плече, бо їй так хотілося. А коли з верхнього оглядового майданчика вежі дівчата побачили собор Святого Віта, вони обнялись і застрибали, як діти. І сонце гуляло їхніми спинами.

Потім була легендарна Стіна голоду, складена з великих білих каменів, Дзеркальний лабіринт, який швидше роздратував, ніж розсмішив химерними відображеннями, церква Св. Лаврентія і, врешті, літнє кафе, де вони таки вирішили перепочити. Сиділи, висотували губами прохолоду світлого пива Gambrinus і насолоджувалися відчуттям ніжного лоскоту: так, наче крізь них проходила одна невидима нитка, і хотілося зчепити пальці, щоб зімкнути коло, зв’язати її, продовжити на годину, на рік, на життя таку збудливу взаємоприсутність. Червоний лак на нігтях Марти блищав, наче кров на кігтях дикого звіра, що вже вполював свою жертву, але залишив її живою, знаючи, що вона нікуди не втече, бажаючи трохи погратися. Метушилися засмаглі офіціанти, снували туристи, час від часу зринали дзвінкі голоси дітей, посилювався вітер, сіріло небо, усе шуміло, жило, кудись рухалося.

– А якщо влупить дощ, Марто? Ми й не подумали про парасольки.

– Нічого, не розтанемо. Ми ж не карамельки!

– А що там із часом?

– Із часом – все минає – віджартувалася Марта, глянувши на годинник. – Тільки ми з тобою лишаємось тут і назавжди!

– А що? Було б не погано.

– Домовмося: у цьому місті часу для нас не існуватиме.

– А простір?

– Простір – то інше.

– Що в нас попереду?

– Монастирі. Страгів, Лоретанський…

…По обіді Марта і Ліза відчули легку втому в ногах і уповільненість рухів. Сонце таки перемогло, густі хмари розповзлися і знову все довкола заблищало, як у передчутті свята. Дівчат прийняли Вальдштейнські сади. Цей палацовий комплекс був схожий на райський острів, відгороджений від галасливого світу високою кам’яною стіною. На його охайних доріжках між підстриженими смарагдовими кущами гордовито походжали павичі, біля стіни зі штучними сталактитами у вольєрі сиділи величезні сови, а у ставку плавали приручені риби неймовірних розмірів! Марта простягнула руку над водою, і біля неї відразу зібралася юрба золотих і срібних мешканців ставка, деякі висунули з води мокрі роти й роззявляли їх, чекаючи на частування. Ліза пожалкувала, що не взяла з собою булку – зараз би вона була якраз до речі. Нехороше заглядати рибам у їхні холодні очі, коли вони чогось очікують. Прогулюючись доріжками саду, дівчата побачили яскраво-синього павича, який ішов просто на них.

– Дивись, невже і птахи тут ручні? – Марта спочатку зраділа, а потім помітила, як зблідла та розгубилася Ліза. – Ей, ну ти чого? Це ж лише пташка, яка, мабуть, хоче жерти, як і рибка, як і все живе в цьому світі. Розслабся, це ж не індик!