Читати книгу - "Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв"

Нас, мабуть, чекали. Скоро ми “причалили”, у стіні півкулі відчинилися двері. Супутник вштовхнув мене всередину, вліз сам, і двері зачинились.

Знову повітряна камера, освітлена електричною лампою. На стіні манометр, барометр, термометр. Мій провідник підійшов до апаратів і почав стежити за ними. Коли тиск і температура вже були достатні, він почав роздягатися і жестом запропонував мені зробити те саме.

— Ну, що, наперекидались? — спитав він, сміючись. — Це я навмисне так летів.

— Хотіли пожартувати?

— Ні. Для вашої ж користі. Я побоювався, що ви можете натерпітися від жари і холоду, не вміючи орудувати плащем для регулювання температури. Тому я й вертів вас, як шматок баранини на рожні, щоб ви рівномірно “підсмажувались” на сонці, - сказав він, зовсім звільнившись від міжпланетного костюма. — Ну, дозвольте відрекомендуватись. Крамер, лаборант-біолог Зірки Кец. А ви? Працювати до нас?

— Так, теж біолог. Артем’єв, Леонід Васильович.

— Чудово! Будемо працювати разом.

Я почав складати одяг. І раптом відчув, що фізичний закон — “сила дії дорівнює силі протидії” — виявляється тут у чистому вигляді, не затемнений земним притяганням. Тут усі речі, і сама людина обертаються на “реактивні прилади”. Я відкинув костюм, кажучи поземному, “вниз”, а сам, відштовхнувшись від нього, підстрибнув угору. Вийшло: чи то я скинув костюм, чи то. він мене підкинув.

— Тепер мені і вам треба почиститись — пройти дезинфекційну камеру, — сказав Крамер.

— А вам навіщо? — здивовано спитав я.

— Та я теж торкався до вас.

“Он як! Ніби я прибув з зачумленої місцевості”, - подумав я.

І ось я знову в чистилищі. Знову камера з гудучими апаратами, які пронизують тіло невидимим промінням. Знову чистий, стерилізований одяг, знову медичний — останній — огляд у маленькій білій амбулаторії “зоряного лікаря”.

У цій небесній амбулаторії не було ні стільців, ні столів. Лише ящики з медичними інструментами, прикріплені до стін легкими закріпками.

Нас зустріла жінка-лікар — Ганна Гнатівна Меллер.

У легкому вбранні сріблястого кольору, незважаючи на свої сорок років, вона скидалася на підлітка. Я передав їй привіт і прохання “земного лікаря” міста Кец.

Після дезинфекції вона сказала мені, що на моєму земному одягу знайшлося ще немало мікробів.

— Я неодмінно напишу у відділ охорони здоров’я міста Кец, що у них погано стежать за нігтями. Під вашими нігтями була ціла колонія бактерій. Перед тим, як їхати на Зірку, треба обрізати і чистити нігті. Ну, а загалом ви здорові і тепер відносно чисті… Зараз вас віднесуть у вашу кімнату, а потім нагодують.

— Віднесуть? Нагодують? — здивовано спитав я. — Адже я не тяжкий хворий і не дитина. Сподіваюсь, я сам дійду і поїм.

— Не хваліться! Для неба ви ще новонароджений.

І вона стукнула мене по спині. Я стрімголов відлетів у другий кінець камери, відштовхнувся від стіни, відлетів на середину і “повис”, безпомічно вимахуючи ногами.

— Ну що, пересвідчились? — сміючись, сказала Меллер. — Адже ж у нас тут вага все-таки існує. Немовля ви ще. Ну, пройдіться!

Де там! Лише через хвилину мої ноги торкнулися підлоги. Я спробував ступити і знову знявся в повітря. Ударившись головою об “стелю” і майже не відчувши удару, я безпорадно замахав руками. Відчинились двері, і ввійшов мій знайомий Крамер, біолог. Побачивши мене, він розсміявся.

— Ось візьміть на буксир цю дитину і проведіть її в кімнату номер шість, — звернулась до Крамера Ганна Гнатівна. — Вона погано переносить розріджене повітря. Дайте їй половинний повітряний пайок.

— Чи не можна для початку нормальний тиск? — попросив я.

— Досить половини. Треба звикати.

— Дайте вашу руку, — сказав Крамер.

Чіпляючись ногами за ремінні скоби в підлозі, він досить швидко і легко підійшов до мене, взяв мене рукою за пояс і вийшов у широкий коридор. Повертів мене, ніби я легенький гумовий м’яч і кинув уздовж коридору. Я скрикнув і полетів. Поштовх був так розрахований, що, пролетівши метрів з десять по косій лінії, я наблизився до стіни.

— Хапайтесь за ремінець! — крикнув Крамер.

Ці ремінці, що нагадували ручки портпледа, були всюди: на стінах, на підлозі, на стелі. Я вхопився за ручку щосили, чекаючи, що мене рвоне під час зупинки, але в ту ж мить з подивом спостеріг, що в руці не відчувається напруження. Крамер був уже біля мене. Він відчинив двері і, взявши мене під пахву, ввійшов у кімнату циліндричної форми. Ні ліжка, ні стола, ні стільців тут не було. Тільки ремінці на стінах та широке вікно, завішене прозорою зеленуватою матерією. І тому світло в кімнаті було зеленувате.

— Ну, сідайте і будьте як дома, — пожартував Крамер. — Зараз я додам кисню.

— Скажіть, Крамер, чому у вас ракетодром окремо від Зірки?

— Це у нас недавній винахід. Раніше ракети причалювали безпосередньо до Зірки Кец. Але не всі пілоти однаково вправні. Зовсім без поштовху важко причалити. І ось одного разу капітан зорельота “Кец-сім” сильно ударив Зірку Кец. Потерпіла велика оранжерея: в ній розбилися шибки і частина рослин загинула. Ремонтні роботи тривають досі. Після цього нещасливого випадку наші інженери вирішили збудувати ракетодром окремо від Зірки. Спочатку це був величезний плоский диск. Але практика показала, що для причалювання зручніша півсфера. Коли ремонт оранжереї закінчиться, ми примусимо Зірку Кец обертатися разом з оранжереєю на поперечній осі. Утвориться відцентрова сила, з’явиться й вага.

— А що це за різнобарвне проміння, яке ми бачили під час польоту? — спитав я.

— Це світлові сигнали. Таку малесеньку зірочку нелегко знайти в небесних просторах. От ми й улаштували “бенгальське освітлення”. Як ви себе почуваєте? Легше дихається? Більше не дам, інакше ви сп’янієте від чистого кисню.