Читати книгу - "Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна"

— А що то за каверзна стаття в тій угоді? Чи не можна якось її витлумачити по-іншому?

— Е ні, не можна, — зітхнув мосьє Віаль. — У статті цілком ясно мовиться, що оренду можна поновити лиш тоді, коли земля відповідає умовам, зазначеним в угоді — себто коли вона не занедбана й «належно» забудована. Сьогоднішня пожежа аж ніяк не поліпшила стану речей. Селище перебуває під контролем префектури, а її експерти — не в тім'я биті. За двадцять чотири години по їхніх одвідинах могікани муситимуть забратися звідси геть — нема в тім жодного сумніву.

— Але ж вони ще можуть відбудувати свої оселі, у них є час! — вигукнув Філіп.

— Саме це їм і радив зробити мосьє Аморетті. Один підприємець з Ла Сьота пропонував їм поставити панельні будиночки, що начебто відповідають зазначеним в угоді вимогам. Але вони відмовились, бо ті будиночки задорого для них коштують.

— Скільки ж той підприємець заправив?

— Щось близько мільйона.[7] Не такі вже й великі то гроші, але ж треба їх мати! А в цих сіром тільки й є, що мізерна пенсія… Та й де взяти мільйон людям, які вже стоять одною ногою в могилі?

— І що, невже їх полишать напризволяще? — схвильовано вигукнув Філіп.

Мосьє Віаль стенув плечима:

— Громада, звісно, їм допоможе, але пожертвувати цілий мільйон їй незмога. Витрачаючи громадські кошти, найперше дбають за суспільну користь…

До самої вілли Філіп ішов мовчки, похнюпивши голову. Він почав розуміти, що навколо жменьки безпорадних могікан стискається кільце якоїсь потаємної змови, — і видима нерівність сил боляче вразила хлопця.

— Отже, — зауважив він нарешті,— їх може врятувати хіба що чудо.

Зійшовши на терасу, мосьє й мадам Віалі посідали в шезлонги і з утіхою дивилися на сина — яке в нього чутливе серце…

— Чого ти так переймаєшся? Можна подумати, що доля могікан особисто тебе обходить! — сміючись, вигукнув архітектор. — Годі вже, годі, а то я почну гадати, що це ти, сину, підпалив пінійовий гай…

Пастурель та дід Кадюс куняли на своїй улюбленій лавці в затінку під платаном. Дзиґарі в кав'ярні Вьє продзвонили другу.

Кадюс розплющив одне око, глянув на ряхтливий розліг моря, купи піній, що обступали затоку, ближні будиночки й кепсько бруковану набережну. Закинуті ген-ген сіті малювали на тихій воді довгі рівненькі лінії й погойдувались влад з течією. Вряди-годи звід-даль набігала хвиля й один по одному колихала човни, пришвартовані біля молу, відтак розбивалась з тихим плюскотом і вмирала.

— Як здумаєш, що всю цю красу нам доведеться покинути! — зітхнув Кадюс. — Скажи, Пастурелю, куди ми дінемось? В цілому світі у нас немає жоднісінького притулку. Навіть немає, де голови прихилити!

— Ох, спіймати б того негідника, що підпалив наші хатини! — буркнув Пастурель у пожовклу від тютюну бороду.

І вони знов задрімали.

— Можна нам узяти «Морського лева?» — раптом почувся біля них несмілий голос.

Пастурель помалу розплющив одне око — перед ним поштиво стояли двоє хлопців — Рудик і Фріске. Рудик, попри зелені свої очі й вогняну чуприну, був хлопець надійний. До того ж він умів добряче правити човном, навіть коли море грало. Але з Фріске, такого на взір смиренного й тихого, був неприторенний отряха-шибеник.

— Куди це ви зібралися? — буркнув Пастурель.

Рудик показав дві чудові нейлонові волосіні, намотані на шмат кори. А Фріске тримав іржаву бляшанку з поживком — п'ятьма дюжинами скойок, що їх назбирав уранці під скелями в затоці.

— Та чи ж зараз ловиться риба, шибайголови? — гукнув дід Кадюс. — Хіба що козячих балабушок натягаєте…

Фріске звів брови:

— Рудикові байдуже коли ловити, — проказав він недбало. — Він закида вудку — і риба чіпляється на гачок, однаково, чи голодна, а чи ні!

Пастурель похитав головою. Рудик і справді мав якесь шосте чуття — ловив рибу там, де її зроду не бувало. «Замкніть цього малого чаклуна в хаті — і він у ночвах виловить вам кита!» — жартували в містечку.

— Ми попливемо недалечко, за Біу, — показав Рудик на зарослий деревами острівець, що виднів біля входу в затоку.

— Ну, гаразд! — зітхнув Пастурель. — Беріть «Лева», але дивіться мені, пильнуйте…

І коли хлопці метнулися геть, він додав — несподівано лютим голосом:

— Тільки глядіть — не надумайтесь плавати під скелями Рогу! Буде з мене й того, що позавчора згоріла моя хатина. Не потопіть мені ще й човна…

Рудик побіг до молу, виглядаючи «Морського лева» поміж барвистих човнів, що погойдувались на воді. «Лева» було пришвартовано там, де й звикле — між «Марі-янголом» та «Несамовитим». Це невеличке доладне суденце, помальоване яскраво-жовтою фарбою, добре трималось на воді й чудово піддавалося вітрові.

Рудик ураз одчепив швартов, а Фріске скочив у човника з волосінню та поживком. Вони упоруч потихеньку одвели «Лева» від облавку «Несамовитого». Човник вільно полинув гаванню. Вздовж щогли піднялося трикутне шарлатове вітрило. Воно нап'ялося, а тоді затріпотіло й безсило зависло. Рудик задер голову й двічі свиснув, прикликаючи вітер. І бриз, що порхав поблизу гавані, зразу прилинув, надув вітрило, і човник, під тихий плескіт зрушеної хвилі, веселенько поплив до острова Біу.

Небавом «Морський лев» проминув маяк. Пінійовий гай й перші червонясті стрімчаки Рогу лишилися правобіч. Рудик, стернуючи, мимохідь повернув голову, шукаючи очима понівечених вогнем хатин. Та здалеку майже нічого не побачив. Діряві покрівлі, почорнілі стіни сяк-так залатано аби чим — камінням, дошками чи ветхим вицвілим брезентом. Але ця нужденна купка халуп становила прикрий контраст з новими віллами. Проте хай тим