Читати книгу - "ХО, Михайло Михайлович Коцюбинський"

Минає кiлька лiт.

Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курнiй дорозi Хо, пiдпираючись довгим костуром.

- Скучно на свiтi, нудно на свiтi… скрiзь повно страхополохiв…- мимрить старий у роздратуваннi.- А ти волочись по свiтах, не бачачи кiнця-краю своїй мандрiвцi… Ох, важко, важко, спочити б уже…- зiтхає вiн до спокою.

- А що се манячить улiворуч? - зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.- Село? Не пiду туди; остобiсiли менi оселi людськi… Е, нi, стривайте, зайду, бо тут живе хлiбороб-iнтелiгент, що то нахвалявся запровадити на селi новi порядки… Побачимо…

Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село. Насам-i перед, як пристало порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звiдти, мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквi… Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-геї Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обiйшов село, але корчми не було. Чудасiя, та й годi! А що то робить пан дiдич, цiкаво глянути? - подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у хатi, за столом, сидять гостi - учитель та селяни. Усi вони вкупi з господарем щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє дiтей граються, декламуючи байку Глiбова "Вовк та ягня".

- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись: - Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач їх! А се знов що? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки оре перелiг свiй, той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря, звертаючись до дiтей чистою, неламаною мовою:

- А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте…

За якусь часинку господиня знов увiходить, прохаючи всiх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до себе: "А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди…"

По вечерi гостi примощуються, де кому вигiднiше, а господар виймає книжку, i починається лектура…

Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати вiдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари тi, насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче не помiчає сього. Але врештi, почувши присутнiсть страха, вiн вiдривається вiд книжки, обертається до Хо i дивиться йому в вiчi довгим, зважливим поглядом…

I враз Хо помiчає, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з бороди вже не вiє проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душi в нього стає легше, вiдраднiше, що бiльш таких смiливих поглядiв- i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн на спочинок свої старi, натрудженi кiстки…

Хо йде далi, не чуючи втоми, невважаючи на глуху нiч. Ось i небо всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi вродливiй на добридень дало, а Хо чимчикує, поспiшаючи до села, де молодий лiкар, вiрний своїй iдеї, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi - село. Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь, мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозi, зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, єсть: вiн на свому мiсцi, бiля хорих. Тiльки вiн не помiчає Хо, що всiма силами намагається звернути на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого привезено, там операцiя, а то треба й лiки самому налагодити. Сила роботи! Довго чигає Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався. Лiкар iде додому, обiдає, а по обiдi замикається в своїй хатинi, щоб нiхто не заважав йому писати популярний виклад з гiгiєни для селян, звичайно, мовою вкраїнською… Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвiду. Вiн дiймає трудiвника холодом, вiн малює перед ним картину недостаткiв, убожества, бо що дасть сiльська практика? Вiн показує йому всi засоби темної сили, що воює зi свiтлом та чесною працею. Дарма! Не жахається лiкар, а зводить на Хо очi й пронизує його ясним, смiливим поглядом чесної людини…

I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам вiн меншає, i з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоняється лiкаревi, шепочучи своє:

- Спасибi…

А вчитель?

I мчиться Хо до другого села, i мусить уклонитись учителевi; бо вiн смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на хвилину не забуваючи своїх обiцянок, своїх обов'язкiв.

- Еге-ге! поталанило менi,- радiє старий.- На добру стежку вступив я, пiду й далi по їй…

I ось перед ним маленька хата, а в хатi тiй, зiгнувшись над столом, худий, блiдчй, змарнiлий, працює вкраїнський письменник, i лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзнає Хо в ньому юнака з повним рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i всього, що мусить зазнати спiвак невiльного народу.

- Три чисницi до смертi,- рiшає Хо, дивлячись на його.- Покинь, бо вмреш! - лякає вiн господаря свiтлички.- Бачиш, який холод iде з моєї бороди, а бувають краї, де ще холоднiше…

- Покинути? - обзивається тихий голос з-над столу.- Нi, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо, поки жеврiє вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре…

I Хо стрiвається очима з худою, мiзерною людиною i не витримує того погляду, повного вiри, повного кохання до своєї країни…

I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха.

Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в нього на серцi. Йому забажалося самотини, бо полохливi люди, що стрiвались по дорозi,