Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

Переріс же хміль через річеньку,

З дуба одного та на другий дуб

І колишеться поміж обома,

Над водицею зеленіючи,

Туги-горенька та й не знаючи,

Оба дерева обіймаючи.

Прощається з матір’ю князь Святослав:

«Ой піду я, мамо, у Переяслав.

Щасливий, веселий Болгарії край,

І пишно там котиться синій Дунай».

А в Ольги пустилися сльози з очий:

«Не кидай рідні, сину мій дорогий!

Не бідний, а рідний і руський наш край,

Дніпра не замінить вам срібний Дунай.

В чужині там скарби, та й зрада ж бо є!

Чужого забагнеш, а стратиш своє».

Та дарма ридає і дарма благає;

Князь буйний дружину в похід закликає;

І неньку стареньку у сльозах лишив,

За славою й сріблом в Болгари спішив.

Ой правду сказала та мать Святослава.

Де скарби, там зрада, а гіркість, де слава.

Воює в Болгарії князь Святослав,

Багато там горя і лиха зазнав.

Втім з дому доносять: «О княже, вертай!

Орда печенігів воює твій край».

Ой скорим походом на Русь повертав

З багатим здобутком буйний Святослав.

А хвилі Дніпра по порогах шумлять,

В густих очеретах вороги сидять.

А Свінельд, стар рицар, сказав до князя:

«Ой княже, не видержить сила твоя.

Як нас у степу нападуть вороги,

Не зможемо їх удержати ваги.

У Корсунь хіба на зимівлю вертай,

Весною ж у рідний повернемо край».

«Мій край нападають поганські сини,

А ми маєм ждать супокійно весни?

Ні грек не злякав нас, ні військо болгар,

А тут степовий би злякав нас дикар?»

Пливуть Дніпра води то тихо, то з шумом,

А військо князеве огорнене сумом.

А скоро ніч темна на степ налягла,

Орда печенігів страшна надтягла.

Кровава була там і люта борба,

І падали трупи, в покіс мов трава;

І кровця лилася рікою-рікою,

Заледво де сотий уйшов з того бою.

Уранці кровавеє сонце сходило,

І русі великеє горе звістило;

Ось війська останки знесилені йдуть,

Князя безголовий труп коні несуть.

А хан печенігів в степу пирував,

На пир старшину свою всю завізвав.

Побіди він празник з ними обходив,

Із срібної чаші на пирі тім пив.

Ся чаша - то череп князя Святослава!

Оправлений в срібло,- ось вся його слава!

На чаші тій напис лиш знати дає:

«Чужого забагнеш, утратиш своє».

(Із Пушкіна)

Над озером в глухій діброві

Спасався десь-колись монах,

Все в праці тихій і суровій,

В задумі, пості й молитвах.

Вже смерті ждучи леда-хвилі,

Старий і гріб собі копав

І, щоб з життя ослобонили,

Святих угодників благав.

Раз в літню пору край порога

Своєї хаточки старий

Анахорет моливсь до бога.

Смеркало. Пінивсь чорторий

На озері і дихав млою.

Бір почорнів. У небесах

Плив місяць смугов світляною.

Вдивився в хвилі наш монах.

Глядить, і страх його проймає,

І сам не зна, що пізнає.

І бачить: хвиля бризка, грає

І тиха знов, гладка стає.

І враз легенька, мов тінь ночі,

Біленька, мов маєвий сніг,

З хвиль діва виплила, плюскоче

І мовчки сіла на моріг.

На монаха глядить тужливо

І пишні коси чеше влад…

Старий із острахом на диво

Глядить на ту чудову стать.

Вона головкою хитнула,

Рукою старцеві кивнула

І враз падучою звіздою

У сонних хвиль глибінь пірнула.

Всю ніч не спав старий понурий

І не молився цілий день;

В думок зворушених він бурі

Вбачав ту дівчину лишень.

Знов мла на бори ляговиться,

Крізь хмари місяць прогляда,

І знов на березі дівиця

Сидить, чарівна та бліда.

Глядить, манить його до себе,

Цілує, мовби знехотя,

То грає, плюскається в водах,

Регоче, плаче, мов дитя.

Монаха кличе й мов зітхає…

«Сюди! Сюди!» І звук бринить

І знов у хвилях поринає

Серед нічної тишини.

На третій день пустинник сивий

До праці й труду вже не йшов,

Сидів над озером до ночі,

Аж бір покрила мряка знов.

Розвіяв ранок тьму нічную -

По монасі пропав і слух,

Лиш сиву бороду у хвилях

В час бурі бачив раз пастух.

(Арабська дума, з Гете)

На стежці вбитий він

Під скелею лежить,

А кров його пливе,

Каміння червонить.

Вмираючи, мені

Тягар він наложив,

Не діжде враг, аби

Присягу я зломив.

«Сестринче любий мій!

Грізний, хоробрий ти!

Я гину зрадою…

Ти смерть мою пімсти!

Хай лютий буде зір

Твій, як змії отруя,

А стяг розвитий твій

Хай смерть врагам віщує!»

І впали в грудь мені

Слова ті, мов скала,

І, мов під тягарем,

Душа нить почала.

Ох, бо порадника

Судьба мені забрала

І найщирішая

Душа світ попрощала!

В холодний день він був,

Мов сонця теплота,

А в спеку - наче тінь,

А в спрагу - мов вода.

Мов олень, бистрий був,

Веселий, мов дівчина,

Героя смілість в нім,

А в тілі сила львина.

До цілі простий шлях

Вмів він усе знайти,

А зради він не знав,