Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

Він по­чав прис­лу­ху­ва­тись, що діється в су­сід­нім по­кої, де пі­шов Гер­ман, але не чув зра­зу ні­чо­го більше, як все те ж са­ме хли­пан­ня.

- Добрий знак на по­ча­ток… - вор­ко­тів він да­лі.- Вход­жу сю­ди з та­ки­ми на­ді­ями, а ту якась ма­ра чи ко­нає, чи що… То, пев­но, во­на са­ма. Чув я, що гад­ра пос­лід­ня… Та що ді­я­ти, для ін­те­ре­су тре­ба в’яза­ти­ся й з та­ки­ми!

Знов слу­хає. Го­мін. Се Гер­ман го­во­рить щось, але що - не чу­ти. Ше­лест який­сь. Мов­чан­ка. Знов го­мін і хли­пан­ня. На­раз луск, мов удар чи­мось твер­дим о під­ло­гу, і про­раз­ли­вий жі­но­чий крик: - Роз­бій­ни­ку! Кро­во­пий­це! Проч ме­ні з очей! Проч, най тя не вид­жу на свої очі!

Леон аж під­верг­ся на кріс­лі. Що се та­ко­го? Він по­чав слу­ха­ти да­лі, але те­пер уже за пис­ком та сту­ко­том не міг ро­зіб­ра­ти слів. Мір­ку­вав тільки, що якісь страш­ні прок­лят­тя, на­ру­га і об­ви­ни гра­дом ле­тять на Гер­ма­но­ву го­ло­ву, але за що, про що, то­го не знав.

Не знав сього і Гер­ман! Увій­шов­ши до жін­чи­ної спальні, по­ба­чив, як во­на, роз­ки­да­на і розх­рис­та­на, ле­жа­ла на со­фі з ви­дом ко­на­ючої і хли­па­ла. З її очей тек­ли сльози і про­мо­чи­ли вже ши­ро­кий кру­жок на обою со­фи. Гер­ман зчу­ду­вав­ся і не знав, що ду­ма­ти на та­кий вид. Жін­ка, ба­чи­лось, не зап­ри­мі­ти­ла йо­го вхо­ду, не ру­ша­лась, тільки гру­ди її то під­но­си­ли­ся, то опа­да­ли по­ри­вис­то, мов у ве­ли­кій на­ту­зі. Гер­ман бо­яв­ся підс­ту­па­ти до неї, зна­ючи її кру­ті но­ро­ви, але да­лі зіб­рав­ся на від­ва­гу.

- Рифко, Риф­ко! - ска­зав він сти­ха, збли­жа­ючись до неї.

- Чо хочеш? - спи­та­ла во­на, бист­ро по­вер­та­ючи го­ло­вою.

- Що то­бі ста­ло­ся? Чо­го пла­чеш?

- Чо хо­чеш? - пов­то­ри­ла во­на з при­тис­ком.- Хто ту з то­бов прий­шов?

- Та ніх­то не прий­шов. Ади, ні­ко­го не­ма.

- Не бре­ши! Я чу­ла, що вас два. Хто то та­кий?

- Леон Гам­мерш­ляг.

- А він за чим?

- Таж знаєш, у нього ни­ні зак­ла­ди­ни бу­ли, про­сив ме­не…

- Але за чим йо­го сю­да при­нес­ло?

- Слухай, Риф­ко,- по­чав Гер­ман, ви­дя­чи, що во­на не­мов ути­хо­ми­ри­лась тро­хи.- Ле­он - ба­га­тий чо­ло­вік, доб­рий чо­ло­вік, го­ло­ва не­аби­яка…

- Чи ка­жеш ти раз, чо­го він ту прий­шов, чи ні? - пе­ре­би­ла йо­го Риф­ка, стис­ка­ючи ку­ла­ки.

- Адже чуєш, що ка­жу. Тілько пос­лу­хай. Ле­он, ка­жу, ба­га­тий чо­ло­вік. А жін­ки у нього не­ма, тілько од­на донька. Чу­єш, Риф­ко, ти знаєш йо­го доньку Фан­ні? Прав­да, що дів­чи­на ні­чо­го?

- Ну?

- Знаєш, що ка­же Ле­он? «Су­сі­до,- ка­же,- у ме­не од­на до­нь­ка, а у вас один син…»

Герман не скін­чив. На згад­ку про си­на Рифка по­си­ні­ла, зад­ри­жа­ла вся, а від­так, шпур­нув­ши на­бік стільчик з-під ніг, вип­ря­ми­ла­ся і крик­ну­ла:

- Розбійнику! Кро­во­пій­це! Проч від ме­не! Проч з-пе­ред мо­їх очей..

Герман ос­тов­пів. Він не знав, що се ста­ло­ся з Риф­кою, і ле­по­тів ли­шень раз за ра­зом:

- Але ж, Риф­ко, що то­бі? Що ти ро­биш, Риф­ко?..

- Проч ме­ні з очей, пот­во­ро! - ве­ре­ща­ла Риф­ка.- Що­би тя бог тяж­ко по­бив та по­ка­рав! Що­би ся зем­ля під то­бов розс­ту­пи­ла! Іди геть від ме­не! Ти, ти го­во­риш ме­ні про си­на! Ти мав си­на? Ти мав ко­ли сер­це?..

- Але ж, Риф­ко, що з то­бою ста­ло­ся? Пос­лу­хай!..

- Нічого ме­ні від те­бе слу­ха­ти, ка­те! Що­би й бог те­бе не вис­лу­хав на своїм су­ді! А хі­ба ти слу­хав ме­не, як я го­во­ри­ла: не тре­ба ди­ти­ну му­чи­ти шко­лою, не тре­ба ди­ти­ну то­ро­пи­ти прок­ля­тою прак­ти­кою… А ти ні та й ні! Те­пер ма­єш, маєш, чо­го-сь хо­тів!

- Ну, що ста­ло­ся, Риф­ко? Я ні про що не знаю!

- Не знаєш? Га, не знав би ти, що ни­ні за день, не­лю­де який­сь. На, пог­лянь, діз­най­ся! На! - І во­на ки­ну­ла йо­му лист па­пе­ру. Гер­ман дри­жа­чи­ми ру­ка­ми взяв пім’яте, слі­зьми про­мо­че­не письмо, між тим ко­ли Риф­ка, не­мов утом­ле­на, важ­ко ди­шу­чи, знов упа­ла на со­фу, зак­ри­ла ли­це до­ло­ня­ми і тяж­ко пла­ка­ла.

Письмо бу­ло зі Льво­ва, від куп­ця, у кот­ро­го прак­ти­ку­вав Гот­ліб. Гер­ман, мур­ко­тя­чи, чи­тав: «Ви­со­ко­по­важ­ний па­не! Сам не знаю, від чо­го за­ча­ти і як роз­по­віс­ти про те, що тут у нас ста­ло­ся. Ваш син, Гот­ліб, уже три дні то­му про­пав, і вся­кі по­шу­ку­ван­ня бу­ли дар­мі. До­пер­ва ни­ні ра­но уда­лось по­лі­ції най­ти йо­го одіж, зви­ту до­ку­пи, в кор­чах на Пел­чи­нській го­рі. Йо­го ж са­мо­го до­сі ані слі­ду. До­гад­ка бу­ла, чи не вто­пив­ся в ста­ві, але до­сі не мож­на бу­ло до­шу­ка­тись ті­ла. Приїжджай­те як­най­швид­ше, мо­же, удасться нам вик­ри­ти, що з ним ста­ло­ся. Впро­чім, ко­ли б де­що вик­ри­ло­ся, за­ким ще ви діс­та­не­те се письмо, до­не­су те­лег­ра­фіч­но».

Герман зир­нув на да­ту письма: ще пе­ре­ду­чо­ра! А те­лег­ра­ми не бу­ло,- зна­чить, ні­чо­го! Він дов­гу хви­лю сто­яв мов ос­тов­пі­лий, сам не зна­ючи, що з ним діється. Риф­чин го­лос­ний плач знов йо­го прот­ве­ре­зив.

- Видиш, ви­диш,- кри­ча­ла во­на,- до чо­го ти до­вів свою ди­ти­ну! Вто­пив­ся мій си­но­чок, вто­пив­ся мій Гот­ліб!.. І чо­му те­бе за­мість него не зал­ля­ла твоя прок­ля­та кип’ячка в якій-де бо­рис­лавській бе­зод­ні!..

- Боже мій,- ска­зав Гер­ман,- жін­ко, май же ро­зум, хі­ба ж я то­му ви­нен?

- Не ти ви­нен? А хто ж та­кий? Мо­же, я? Іди, лю­доїде, не го­во­ри ні­чо­го, не стій, їдь до Льво­ва, мо­же, ще де як мож бу­де йо­го ви­ря­ту­ва­ти або хоть ті­ло від­най­ти!.. Бо­же, бо­же, за що ти ме­не та­ким чо­ло­ві­ком по­ка­рав, що свою влас­ну ди­ти­ну в гріб ввіг­нав! Та й ко­би ще тих ді­тей у нього мно­го! А то од­но-одні­сеньке бу­ло, та й то­го не­ма!.. Ой-ой-ой, го­ло­во моя, роз­пук­ни­ся!..

- Та цить же, Риф­ко, чень, ще не так зле, як на­пи­са­но. Чу­єш, що од­ну тілько одіж знай­шли! А одіж що? Одіж міг ски­ну­ти…

- А ски­нув би ти з се­бе шкі­ру твою по­га­ну!.. Ти ще ме­ні до­го­во­рюєш, до­рі­зуєш ме­не, не­лю­де! О, я знаю, що те­бе то ма­ло об­хо­дить, що тво­го си­на десь там у во­ді ри­би їдять! То­бі що! Але я! Моє сер­це